Коли їм сказали лікарі, що в них дітей не буде, вони з чоловіком одразу вирішили взяти дитину з дитячого будинку. Вирішили взяти хлопчика. Так захотів чоловік. Хоча Ксеня була схильна більше до дівчинки. Довго ходили, придивлялися – і вибрали Данилка. Чимось він припав їм до душі. Він якось вирізнявся з-поміж інших дітей. Хлопчику було вже пять років. Був розумненьким, вихователька на нього не скаржилася, якихось фізичних вад наче не прослідковувалося. Свою маму хлопчик ледве пам’ятав. Та все-таки пам’ятав. Вирішили нічого не вигадувати. Нехай Данилко знає. Що його усиновили. Добрі люди однак розкажуть. А потім будуть самі тільки неприємності і образи. А переїжджати з відси вони не збиралися.
До такого рішення Ксеня з Віктором прийшли не так вже й відразу. Впирався Віктор.
– А що, коли в дитини обізвуться якісь викривлені гени, скажімо, його матері? Сидить же ж.
– Дурниці. Не вірю я в ті казки. Що в дитину закладеш, те й матимеш. Які там гени? Треба виховати нормальну людину – от і все.
Довго довелося Віктора переконувати – і нарешті таки погодився. Якщо чесно, то вона сама побоювалася, але побоювалася іншого: як воно буде? Чи звикне дитина ? Чи прийме їх за своїх? Надія була на домашній затишок, на ласку, на турботу. Не може такого бути, щоб дитина того не відчула. І хлопчик, здається, відчув, але він ще сумував за гуртом. Це ще, мабуть, довго буде. Адже він ріс з дітьми. Така переміна не відразу приймається. Це треба пережити. Хлопчикові треба адаптуватися. Ксеня зарання себе готувала до всяких несподіванок. Та хіба можна було заздалегідь все передбачити? От і чекала. Чекала і трохи побоювалася. От і зараз…
– Ти, Данилку, хотів щось сказати?
– Так, хотів.
– Що, сину?
– Я запитати хотів…
– Питай.
– А ви моя справжня мама?
«Ось воно, – думала жінка. І що йому відповісти?».
– Ну… Думаю, що так.
– А-а, то ви не знаєте?
Треба бути максимально чесним, щоб не втратити дитячу довіру.
– Ну чому ж? Знаю. Якщо твоя мама віддала тебе у дитячий будинок, а я взяла тебе додому, то виходить, що я справжня мама.
Сказала так Ксеня – і ледве сама собі ляпаса не дала.
«Не можна. Не можна нічого казати про ту маму. А як обминути? Та якось треба. І що тепер? Як з того вийти?»
– А ти пам’ятаєш свою маму?
– Справжню?
– Ну… Так.
– Пам’ятаю. Трошки. Вона мене била і не давала мені їсти. А я так їсти хотів. А коли вона зачинялася з дядьком в кімнаті, то не дозволяла мені за ними підглядати. А коли я підглядав, то вона мене била.
«Однак вона справжня мама. А я, мабуть, так і не стану справжньою мамою. Прикро, але… Це тільки перші гулі».
– А тато в тебе був?
– Ні, тата в мене не було. Приходив один дядько. Він казав, щоб я називав його татом. Але я не хотів називати його татом, бо то був не справжній тато.
– А звідки ти знаєш, що то був не справжній тато?
– Бо він пив горілку і дуже скоро від нас пішов. Він потім, як від нас пішов, ще мені цукерки приносив.
– То виходить, що він був добрий?
– Ні, не був він добрий, бо він пив горілку, а потім говорив погані слова і лаяв мою маму.
– А що твоя мама?
– А мама плакала і лаяла того дядька.
«Травмована дитина. Як же її відігріти, щоб все це забулося? Та й чи забудеться?..»
– А ще в мене була сестричка. Маленька така, прикольна. Але потім вона кудись зникла, і я вже більше її не бачив.
– Ну, добре. Ти, Данилку, більше про те не думай. В тебе зараз зовсім інше життя. Ти маєш гарні іграшки, книжечки. А незабаром татко тебе на рибалку візьме. Знаєш, як то цікаво?
– Я ще ніколи не був на рибалці.
– От бачиш. А тепер будеш. Татко тобі вудочку купить – і ти будеш ловити рибу.
– Клас. А коли вже ми на ту рибалку поїдемо?
– У вихідний день. Тато кожного дня ходить на роботу, а у вихідний день він відпочиває. Тоді й поїдете на рибалку.
– А та рибалка далеко?
– Не дуже.
– А чим ми поїдемо?
– Машиною.
– Супер.
– А ви з нами поїдете?
– Ні, я не поїду.
– А чому?
– Ну… рибалка – це чоловіча справа. Та й потім… у мене в дома багато справ. Буду прибирати, обід готувати.
– Смачний?
– Я постараюся, щоб був смачний.
– Бо у нас там не завжди смачний обід був. А я люблю, щоб смачно.