– А Павлик?

– Та нехай тобі буде Павлик, якщо ти так дуже хочеш. Тобі ж важче буде. Бо я що? Я цілий день на роботі. Тобі ж з ними товктися.

– Ой, Вікторе, я знала, що ти врешті-решт погодишся. Ти добрий, я знаю. Ти любиш Данилка, полюбиш і Павлика. Він славний хлопчик. А як їм добре обом! Як світяться їхні оченята. Не можна їх розлучати. Нізащо не можна. А що їх буде двоє…Є ж у сім’ях по двоє дітей, а часом і по троє – і нічого. Дають собі раду. І ми дамо раду і собі, і дітям.

– То нехай і так, якщо ти так хочеш.

– То ми вже розлучатися не будемо?

– Не будемо. Сказав же – дурна балачка. Ти завжди робиш так, що виходить по-твоєму. А мене це взлило.

Обоє посміхнулися. Хмарка перебігла, витиснула сльози з Ксениних очей та й знову ясно.

– Побіжу, втішу Данилка.

– А може з тим почекай.

– Навіщо чекати? Хіба ти передумаєш?

– Та ні. Просто…

– Тоді я пішла. Нехай дитина потішиться.

 

Літо. Спека. Вихідний день. В парку на дитячому майданчику бавляться два хлопчики. На лавці сидять мама і тато.

– Це у вас блюзнюки? – спитала молода жінка, сідаючи поруч.

– Ні.

– Дуже схожі на близнючків.

– Так вийшло…

– Розумію. Одне за другим. Мабуть, важко було.

– Та…нічого.

– Тепер що? Вже виросли.

– Та ще не дуже виросли. Але виростуть. Павлику, Павлику, не можна скидати панамку. Бачиш, як сонечко припікає!

– Мабуть до вечора на дощ збереться.

– Може збереться. Ластівки низько літають.

– Пропала наша рибалка. А я хлопцям обіцяв.

– Ну, ти ж не маг, щоб начаклувати погоду. Поїдете наступної неділі.

– Воно так. Але ти собі уявляєш, як їм хочеться? Данилко Павликові нарозказував.

Посміхалося сонце, посміхалися чоловік і жінка. Посміхалися діти. Оце, мабуть, воно і є, звичайне людське щастя.