Оксана сиділа вдома. Нікуди не ходила, не хотіла зустрічатися ні з колишніми друзями, ні з недругами, не хотіла вислуховувати ні їхнього співчуття, ні нещирих слів про те, як вони вболівали за її долю.

«Вболівали! – подумки обурювалася Оксана. – То чому ж не допомогли моїй мамі і моєму синові?»

Це вона так думала. Та не казала нічого, бо не хотіла від тих людей нічого-нічогісінько, тільки б дали вони їй спокій, не копирсалися в її душі, ховаючи у співчутливих поглядах надмірну цікавість: а як воно? Болить? І хотілося їм відповісти:

– Болить, щоб знали. А ви ж як думали?

А часом вловлювала Оксана в їхніх очах справжній переляк. Тоді робила вигляд, що дуже поспішає, ішла собі геть.

Одного разу, повершувшись з такої прогулянки, сказала матері:

– Я думаю, що треба нам їхати звідси.

– Їхати? Боже мій! Куди?

– Не знаю куди, але треба їхати. То не життя. Я тут спокою мати не буду. А дитина ж росте. Як йому буде?

– Від людей не втечеш, дочко. Поговорять – та й перестануть. Набридне. І куди ж ми поїдемо? Обживатися на новому місці… Знаєш, як воно. Я вже немолода.

– Знаю, мамо. Однак треба.

– Я ж тут все життя прожила.

– Я поїхала б сама, та Володю залишати тут не хочу. А сама з ним я ради не дам. Треба ж буде десь працювати.

Ганна витерла сльозу.

– І куди ж ти надумала?

– Ще не знаю. Зараз вербуються. Можна б завербуватися. Але це, якщо самій, без дитини. А з сім’єю… На Херсонщину, здається, переселяють. Там і житло дають.

– І ти в те віриш?

– Люди так кажуть. Може й так. Бо там руки робочі потрібні.

– Руки скрізь потрібні. А хіба тут нема де їх докласти?

– Є, мамо, є. Але ж ти знаєш, що мене жене світ-заочі страх. Страх за дитину. А що, коли Алік згадає? А може згадати. Він же до матері приїжджає. Аж подумати страшно. А думати треба. Мусимо думати, бо більше нікому.

– Що ж… Роби, як знаєш. Тільки я вже стара, щоб по чужих краях сновидатися.

– Це, мамо, не чужий край, а наш. І люди там наші. Але, ясна річ, обживатися доведеться. Я б теж нікуди звідси не їхала. Рада, що повернулася. Та Володі рости треба. Рости і вчитися. А головне – щоб йому нічого не загрожувало.

– То про мене. Розпитуй – та й поїдемо.

 

Проводжати їх прийшли всі сусіди, далекі і близькі. Ворогів не мали, хоч і щирих друзів було не так уже й багато. Плакали всі: і ті, що від’їжджали, і ті, що проводжали. А як би інакше? Життя прожито поруч.

– Самі собі заслання придумали.

– А що їм робити?

– А я б не їхала.

– Легко сказати. А той?..

– А що той? І на нього управа є.

– Яка там управа? Тепер ні на кого управи нема. Кожен робить, що хоче. А бідний люд терпить. Де вже там йому правди шукати?

Володю оточили діти. Кожен намагався дати свою улюблену іграшку. Ті іграшки були дуже немудрі, зате улюблені. А коли іграшки не було, то хлопчик намагався ближче до Володі стати, щось добре йому сказати. Найбільший забіяка, від якого Володі часто діставалося, розмащував сльози по лиці і шморгав носом.

– Шкода, що ти писати не вмієш, – казав він.

– Я навчуся, – сумно відповів Володя, наче відчував за собою якусь провину, що він ще й досі не вміє писати.

– Е, коли ще ти навчишся.

– Я вже деякі букви знаю.

– Доки ти навчишся писати, то ти за нас забудеш.

– Не забуду. Їй-бо, не забуду.

І Володя щиро обняв хлопчика-забіяку, що стояв найближче до нього. Це тільки дорослим здається, що наші діти нічого не знають і не розуміють. Все вони добре знають і розуміють. А сердечка їхні здатні вмістити в себе стільки емоцій, що дорослим і не снилося. А головне – все це щиро  і віддано як можуть тільки діти.

Немудрий скарб склали на вантажівку – та й рушили. Махали одні одним руками і плакали. Як ті лелеки, що знялися увирій. Летіли, щоб загубити свій слід на землі, або знайти десь своє щастя, якого може й зовсім не було.