Аж якось, в зимовий вечір, коли вже зовсім смеркло, бо скільки там того дня в зимку, хтось постукав у вікно.

– Хто б це міг бути? І чому у вікно стукає?

Горіла гасова лампа. Ганна саме щось шила. Зашивала Володині сорочечки та штаненята і буркотіла, що на ньому все горить. Постукали ще раз. Малий припав до вікна. Та мороз так позамуровував шибки, що годі було щось розгледіти. Хлопчик став хукати на скло і незабаром утворилася невеличка проталинка.

– Бабо, – загукав хлопчик, – там якась бабуся.

– Бабуся? В таку пору?

І сама припала до проталинки, та нічого не побачила. Вікна були подвійні. У шибку затарабанили гучніше. І голос, хрипкий і глухий, як з-під землі:

– Мамо, відчини.

– Боже мій, – скрикнула Ганна та й кинулася до дверей. Малий заплакав.

– Бабо, я боюся. Хто це?

На порозі стояла засніжена постать. Годі було гаразд роздивитися, чи то жінка, чи чоловік. Ні, таки жінка, бо поверх всього манаття була напнута велика хустка.

– Заходьте скоріше, бо все тепло вивіється.

– Мамо!

Все ще не вірила, що таке може бути. Стояли і плакали обидві. Так плачучи, і до хати увійшли, забувши зачинити сінечні двері.

– Оксано! Доню!

І отямитися не могли. Малий дивився на них переляканими очима.

«І чого вони плачуть? І хто це такий до нас прийшов? Може це якась мара? А тоді… Чому та мара також плаче?»

– Зараз, синочку. Бо не можу навіть тебе поцілувати. Закоцябла вся. Вже думала, що пропаду. І ніби звикла до лютих зим. А тут морозяка з вітром, що тобі погибель.

– Пішки?

– А як же ж? Карети за мною ніхто не вислав.

– То переночувала б у когось.

– У кого, мамо? Хіба ж я тепер знаю, хто чим дихає? До Ліди й потикатися не хотіла. А може, думаю, буде боятися мені й скибку хліба подати. Сама знаєш, які часи.

– Чого ж ти стоїш? Роздягайся.

– З мене холод виходить.

– Роздягайся, роздягайся.

А сама кинулася до плити ломак підкласти.

– Зараз. Ми з Володею вже повечеряли. Тут галушки ще зосталися. Будеш?

– І питати не треба. Я вже кілька днів і рисиночки в роті не мала.

– Ой, Боже ж мій!

– То нічого, мамо. Добре, що я вже вдома. А ви кажете – ночувати! Я вже так рвалася до того дому, що, здається, на крилах злетіла б, якби я ті крила мала. Та обчухрали мені мої крила, обскубали.

Під хусткою була куфайка. А ще були ватяні штани і валянки.

– Ого, як тебе спорядили.

– Інакше б, мамо, пропала. Там такі зими, що плюнеш – а на землю крижинка падає.

– Господи! Як же ти там жила, моя доню?

– Жила, мамо. А головне – вижила.

Обігрілася, переодяглася, аж тоді розкрила обійми для сина, що дивився на неї з-під насурмонених брів і нічого не розумів.

– Ходи, синочку.

Та й пригорнула хлопчика.

– Володю, то твоя мама, – крізь сльози прошептала Ганна – ти так чекав її. Все питав та й питав у мене: ну коли вже та мама приїде?

Хлопчик випручався з Оксаниних обіймів, ще раз глянув на неї і рішуче сказав:

– Мама? Ні, це не моя мама.

Ганна жахнулася, а Оксана заплакала. Хлопчик давно мріяв про маму. Він вимріяв її собі, гарну, усміхнену, з прибраним волоссям, у святочній сукні. Таких мам він бачив. Такі мами були в інших дітей. Чому ж у нього не така мама?

Володя заплакав і відійшов до баби, шукаючи у неї захисту від тієї чужої неприбраної жінки, що хотіла бути його мамою. А Володя знав, що це не його мама. У нього мама гарна і молода. Так йому колись сказала баба.

– Не плач, дочко, – заспокоювала Ганна схвильовану Оксану. – Він звикне. Це для нього несподівана. Воно ж дитина.

– І не звикну я, не звикну. Ви самі казали, що у мене мама гарна і молода. А це… Це не моя мама.

Оксана заливалася слізьми, а Ганна ніяк не могла її заспокоїти. Крізь заморожені шибки заглядала до хати ніч і не могла ніяк зрозуміти, що в тій хаті відбувається, чому замість радості тут сльози. Та мати однак тішилася, що має вже біля себе свою безталанну доньку, може, нещасливу, але таку рідну, таку дорогу і єдину. Сплакана дитина, натомлена своїми розчаруваннями і переживаннями, заснула, а мати і дочка ще довго розмовляли і все ніяк не могли наговоритися, хоча в Оксани самі по собі заплющувалися очі. Засинали слова на устах, і мати вже не могла їх почути. Нарешті здорожена жінка таки заснула, а мати ще довго зітхала, плакала, молилася і поверталася з боку на бік.