Вечеря поночі. А потім Ганна постелила чоловікові на канапі, а сама з дитиною лягла на постелі. Дитина заснула, а вони обоє ще довго не спали, розмовляючи. Чоловік розповідав, обминаючи все найстрашніше, найпекельніше, а Ганна слухала та плакала. Аж під ранок поснули. І снилося кожному своє. Василеві – вівчарки з роззявленими пащами, а Ганні – її Оксана, в куфайці, валянках і ватяних штанах, а лице зболене та замучене.
Ранок заглянув у вікно. Він позолотив розмальовану пташку, що лежала на столі, свистуна і сопілочку, а потім добрався до личка сонного хлопчика. Малий поворухнувся і повернувся на другий бік. Ганна, що майже не спала, кинулася до плити, щоб злагодити сякий-такий сніданок своєму дорогому гостеві. Незабаром і він заворушився та й встав.
– Чого так рано? Ще б поспали трохи, доки я тут ворожу.
– Не можу довго спати. Коли б не ліг, а встаю зарання. Звичка вже така.
Та й пішов вмиватися крижаною водою.
– Ой, лелечко! Так холодно, а ви… Я б теплої води дала.
– Е, матінко, хіба ж це холодно. Я звичний до холоду. Мене ніхто не ніжив.
Снідали картоплею з огірками. Липовий чай пахтів на всю хату.
– Е, то ви ще багато живете. Картопля є. Таке зараз не в кожній хаті.
– Слава Богу, ще є. Та й скільки нам треба?
– Скажіть… Вже вибачайте мені за мою надмірну цікавість. Інколи просто збагнути хочеться психологію тих людей… Тих істот… А той комсомольський вожак, батько, чи як його назвати? Не заходить?
– Раз був. З тією лярвою. До дитини й не обізвався. Тільки до мене.
– Ну… Як ви тут?
– А твоє яке діло?
– Но-но, не дуже. От підросте дитина – в дєтдом заберемо.
– Тільки спробуй. То я тобі ту дурну макітру сокирою розвалю. І нехай тоді мене посадять. Мені однаково.
Та лярва щось там почала викрикати, та він її скоренько з хати вивів. Більше його до котрого часу не було. Може Бог йому пам’ять відбере, то й забуде про нас. А як ні, то доведеться мені до сестри переїхати. Не хочеться, бо тут я вже сяк-так обжилася. Якийсь городець є, люди кругом свої. Все ж якось легше. Та може ще все якось владнається. На те, що той бузовір якось порозумнішає, надії нема. Такі і вмирають дурнями. Хіба забуде або приб’є його хтось за його великі діла.
– На таке теж надії мало. На жаль. Запросив би я вас до себе – так не можу, бо я не благонадійний. Живу на волі, як у відпустці. Хто знає, скільки ще гулятиму. Не надіюся, не сподіваюся, а можу знову загриміти. Готую себе до того, аби потім в розпач не впасти.
– А за що, голубе? За що?
– А хіба вашу Оксану було за що? Отак і мене. Для виконання плану.
– А грім би їх побив, проклятих, з їхніми планами! Скільки біди натворили. І де вони взялися на наші голови?
Минали дні за днями, роки за роками. Щось змінювалося, щось залишалося без змін. Ганна старіла, Володя ріс, дужчав, розумнішав. Ось вже й бігає, ось вже й щебече – втіха Ганні з ним і про смуток свій забуває. Ніхто їх більше не турбував і про дєтдом їм не нагадував. Чула поміж людьми, що Алік зі своєю Кларою кудись переїхали. Певно, знайшли для таких великих діячів більш відповідальне завдання.
– Ще десь біди нароблять, – казала сама до себе Ганна та й хрестилася як від нечистого. А ще дякувала Богу, що може обмине їх та напасть, що дасть Бог її онукові спокійно дорости до літ та до розуму. Від Оксани звістки більше не було. Чи людей таких не знаходилося, щоб ту звістку передати, чи може… Хто ж те знає, як там воно: чи жива ще її Оксана. Та й витирала сльозу. Відчувала, що тоді той чоловік не все їй розповідав, ой, не все. Шкодував її материнське серце, щоб не розірвалося воно від розпуки. А чого те серце жаліти? Нехай рветься. Тільки дитину шкода. Раз чи два ще заходив Василь, провідував її. Ломаки всі перерубав, город поміг упорати. В роботі такий вправний, що замилуєшся. А потім перестав заходити. Чи набрило чоловікові, чи може й справді загримів з нову до білих ведмедів. І Ганна знову хрестилася. Молилася за доньку свою Оксану і за Василя. Та й не знала, чи молитися за здоров’я, чи за упокій. Мовчала далина. Страшне було те мовчання. Крижане. Від того мовчання холонуло серце.
– Бабо, а де моя мама? – питав хлопчик.
– Далеко, дитино, дуже далеко. Колись приїде.
– Я вже чемний, вас слухаюся, а вона все не приїжджає та й не приїжджає.
– Приїде, Володику, обов’язково приїде.
– А коли?
– Не знаю, сину. Ще треба почекати.
А сама думала, думала: чи ж то приїде?..