Вони прийшли несподівано, коли на них ніхто не чекав. І не прийшли, а приїхали «воронком». Надворі стояв погідний ранок. Ясно світило сонце. По небу весело перебігали хмарки, наче бавлячись у піджмурки. І в таку днину… Не вірилося. Але так було. Навіть обшуку не робили. Чи знали, що тут нема чого шукати, чи ліньки їм було. Один поклацав пальцями дитині, але хлопчик не засміявся, а раптом заплакав, гірко, невтішно, наче щось зрозумів, те, чого не вміли чи не хотіли розказати йому дорослі.

– Збирайся, – сказали Оксані.

– Я готова, – відповіла спокійно і підхопила свій клуночок. Здивовано перезирнулися.

– Ти знала?

– Здогадувалась.

– Може ще й знаєш, за що?

– Знаю. За курву.

– Ну-у…

– Чекай, Оксано, – втрутилася мати. – Візьми хліба та ще…

– Ну візьми, візьми, а то, доки ще до курорту доберешся, зголоднієш.

Попрощалася з матір’ю. Поцілувала сина. Вперше поцілувала. Плакала Ганна. Оксана ж ні. Дивилася на світ сухими очима, без жодної сльозини. Виходила спокійна, як героїня, що йшла на страту. Один затримався, глянув на сплакану Ганну і посміхнувся:

– Не плач, мамашо. Вона там ще заміж вийде. От побачиш. Вони такі.

– Ще й смієшся, бузовіре? А що б в тебе на могилі твоя мати сміялася.

Поїхала Оксана. Тільки вихор куряви знявся за «воронком». Дитина плакала. Треба було заспокоїти. Тепер у тієї маленької істоти, опріч Ганни, нікого більше не було.

– Цить, моє маленьке, моє біднятко! При живій ще матері сиротятком будеш. Ну все. Цить, цить. У тебе є баба. Вона тебе любить.

І мила своїми слізьми дитяче личко.

 

Довго і марно Ганна чекала звістки. Не було.

– Забрали – як у воду канула. Як мій Степан… Господи! Чи на них нема ніякої холери, моровиці? Може й грішу, Боже наш милосердний, але ж не сила вже терпіти.

Думала Ганна, що і її будуть кликати. Не кликали. Чула про комсомольців. І про ту анархістку чула. Ходили по селі, собак полохали. На Різдво біля церкви учнів вистежували, вертепи розганяли.

– То це б, певно, і моя Оксана з ними була б. От і має тепер. Господи, пошкодуй її. Вона ще ж така молода.

Тихо на селі. Ніде й коляда не озивається. Свята ж. Чи так було колись? Та що те згадувати? Було та й загуло.

 

Аж якось напровесні, коли скресали льоди, у надвечір’ї до Ганни в хату завітав гість. То був чоловік років сорока, тільки дуже замучений, то виглядав значно старший. То вже потім Ганна придивилася та й розпитала. Був у кожушині, в старих чоботях, непримітний такий, яких багато.

– Добривечір, матусю.

– Доброго здоров’я. Заходьте, роздягайтеся та сідайте. Я зараз засвічу.

Забилося серце в Ганни. Щось відчула жінка. Тільки ще не знала, чи тішитися їй, чи плакати. Але знала, відчувала, що це своя людина, людина добра.

– Світити, мабуть, не коче. Щоб часом на світло хто… Ні, ви не бійтеся. Зі мною все гаразд. І документи впорядку. Та не хочеться зайвий раз з усякою наволоччю стикатися. Чи як у вас тут? Спокійно?

– Та ніби спокійно. Тільки комсомольці шастають. А серед них, знаєте… Всякі є. Та сідайте. Я зараз і вечеряти дам.

– Від вечері я ще ніколи не відмовлявся. А чому ж ви, матінко, не питаєте, хто я і звідки?

– Самі розкажете, коли ваша ласка. Що дурно питати?

– Та розкажу.

Тут малий, за лавчину тримаючись, притопав до незнайомця. Притопав та й запитливо заглядав увічі, щось розказуючи.

– Це Володя? – нахилився до дитини.

– Володя, мій збиточник.

Чоловік посміхнувся малому.

– Ну що, козаче? Підеш до дядька на руки?

– О, піде. Аби тільки хто брав. Циганська дитина.

– У мене теж міг би вже такий бути, та… – чоловік зітхнув. – Я, матінко, від білих ведмедів.

– Господи!

– Не лякайтеся. Там тепер половина порядних людей.

– Та знаю.

– Обживаємо чужі землі. А свої нехай бур’янами заростають… Там і дочка ваша, Оксана.

– Боже мій! І ви її бачили?

– Не тільки бачив, а й привіт вам від неї привіз.

Ганна заплакала.

– Ну чого ж ви плачете? Жива ваша Оксана. Важко їй. Дуже важко. Там легко не буває. Але жива – це головне. Може й відбуде строк та й повернеться. Молода.

Ганна ридала.

– Тихо, мамцю, не треба плакати. Бачите, і малий вже на сурмонився.

– Не буду. Якби не Володя, то я вже може б і на світі не жила.

Чоловік поставив дитину на долівку і поліз до свого клуночка.

– Я ось тут тобі, малий, гостинчик приніс. Вважай, що від мами.

І дістав дерев’яного свистунчика, сопілочку і ще якусь розмальовану пташку.

– На, малий. То дядько сам зробив.

І, приклавши сопілочку до уст, заграв якусь нехитру мелодію. Хлопчик засміявся і заплескав у долоньки. Посміхнулася й Ганна.

– Бачиш, яка цяця?

– Ростуть наші діти. Та що з них виросте?..

– Як же ж вона там, моя Оксана?

– Працює. Важко працює, як всі там. Я вже, слава Богу, відбув. Тепер вдома до котрогось часу.

– Чому так кажете – до котрогось часу?

– Бо хто тепер щось може знати наперед? Та я вам ось…

Став скидати чобіт.

– Я вам тут листа привіз від вашої Оксани. Мусив зашити в чобіт, бо розумієте… Я на підозрі. Ще й слідкувати можуть. Було б шкода, якби забрали. Я його здалеку віз.

І протягнув Ганні дрібно списаний аркуш.

– Ви читайте. А я вийду, трохи посмалю. Дурна звичка, та вже що тепер?

Але Ганна вже його не чула. Припала до того аркуша, наче то був не папір, а її Оксана. Заслонила вікно, засвітила свічку і так вже читала. Раз… Вдруге… Втретє… Руки їй тремтіли. Читала і плакала. Вже й гість до хати повернувся, щулячись від холоду, а Ганна того й не помітила. Вона розмовляла з дочкою. А правильніше – слухала її розповідь, як сповідь, а відповідала їй подумки, а ще сльозами скроплювала той доньчин лист, і її дрібненькі літери.

«Доброго дня, дорогі мої!

Досі мовчала, не подавала голосу, бо писати нам не можна. Та несподівано трапилася оказія: чоловік погодився передати мого листа. Як одержиш його, дорога мамочко, то дякуй тому чоловікові щиро і кланяйся йому низенько, бо, повір мені, це дуже морочлива і нелегка справа. Той чоловік тобі, мамо, розкаже, як я тут живу. А я не буду розказувати. Тільки не плач, мамо, бо і Володя буде плакати. Пильнуй його, моя хороша, щоб здоровенький виріс. Не питаю, як ви там, бо знаю, що ти не зумієш мені відповісти.

Мамо, рідна моя, дорога! Ти не впізнала б тут свою доньку. Я не кажу про зовнішність, а про свій внутрішній світ. Я, мамо, дуже змінилася. Аж тепер порозумнішала. Тут нас багато таких. Життя вчить. Виросте Володя – тоді розкажеш йому, яка у нього була немудра та непутяща мати. Тільки не кажи йому, що я його не любила. Просто, коли він народився, тоді я ще не вміла любити, не знала, що це таке – любити. Я любити навчилася тут. І Володю, і тебе, моя добра і терпляча мамо. Як пригадаю, як я себе поводила і що тобі казала… То, не повіриш – соромно. Добре, що хоч тепер.

А ще, мамо, я тут перестала бути атеїсткою. Я повірила в Бога. Уявляєш? А ще, як з’ясувалося, я нічого незабула з того, що ти мене вчила. Навіть «Отче наш» пам’ятаю. І я відчуваю, що Бог простив мені моє відступництво. Він допомагає мені вижити. І ти прости, моя мамо. Ти сама знаєш, що мені треба прощати. Я знаю, я впевнена, що і ти простиш мені, як той невидимий Бог, що на небі. Прости, бо ти в мене добра і любиш мене. Аж страшно собі уявити: ти єдина, хто мене любить. Єдина на всьому білому світі. А я ж молода, і кажуть, що гарна… Та це я так, від розпачу.

Пишу, пишу – і ніяк зупинитися не можу. Це тому, що не знаю, чи вдасться хоч коли-небудь ще тобі щось написати. А найбільший жаль бере, що не знаю, чи побачу я коли-небудь свого сина, свого Володю. Він вже, мабуть, ходить, мабуть, пробує щось говорити. А я тут… А найголовніше: за що? Але тут люди вже тому не дивуються. Перестали дивуватися. А добрих людей тут вистачає. Живемо, хоч нелегко, зате дружно. Допомагаємо одне одному виживати. Шануємо всі наші християнські свята. Інші свята нас заставляють шанувати. А свої ми самі пам’ятаємо і по змозі святкуємо. То ти тепер можеш собі уявити, якої стала твоя дочка.

Ну, на тому бувайте здорові. Нехай вас Бог оберігає. Цілуй Володю. Шкода, що він мене не запам’ятав. Не плач, мамо. А може все ще не так сумно. Може й побачимося ще колись. Зло не може панувати вічно. На те і будемо сподіватися. Бувайте здорові. Цілую вас міцно.

Ваша Оксана.

Нехай Бог вам у всьому допомагає. Вижити – це не головне. Головне – жити по-людськи. Та ти мене не зрозумієш. Тобі зможе пояснити той чоловік, що принесе мого листа. У нього спитай все, що тебе цікавить. Він все знає. Ну… Допоки!

Доця і мама в одній особі».