Відтепер Оксана сиділа вдома. Не збирала підписи, не ходила на збори ні на мітинги. Життя її без того стало нудне і нецікаве. А ще думка про Аліка сушила мізки. За домашню роботу бралася знехотя. Прання для неї було смертною карою. Знічев’я бавилася з дитиною, але до сина у неї в душі не знаходилося ні краплі тепла, ні краплі жіночої ніжності. Дитина до неї посміхалася, а вона була, як камінна, як заворожена.

– Чи в тебе, донько, душі немає? Чи я для тебе колискової не співала, що ти така черства?

– Не зачіпай мене, мамо. Мені не до того.

– Не до того! Але ж це твоя дитина. Воно ж до тебе рученята тягне, а ти, як не жива, прости Господи, що таке кажу.

– А я і є нежива. Хіба ж я живу? А дитина… То його дитина, мамо. Як мені ту дитину любити?

– Але ж ти виносила, ти родила. Невже в тобі нічого на його плач не озивається?

– Ні, не озивається.

– То ти, дочко, таки камінна.

– Може й так.

Отак і жили. Алік не заходив. Оксана вже й плакати за ним перестала. Не шукала його і ні в кого про нього не питала: що робить, які там проекти з Кларою обмірковують. Інколи все ж ходила на пошту, щоб комусь подзвонити. Ганна знала, кому вона дзвонить. То була Ліда. З нею вони разом до школи ходили, а тепер Ліда вийшла заміж і жила в райцентрі. Оксана щось таке казала, що Ліда тепер працює десь у комсомольських верхах, а де саме – Ганна не запам’ятала. Ото до неї Оксана й дзвонила. Якось повернулася після тих розмов бліда, сама не своя.

– Їду в район.

– Чого?

– Ліда просила. Щось має мені сказати. По телефону не хотіла.

– Що ж там таке?

– Не знаю. Їду.

Та й пішла. А Ганна до самісінького вечора гризла себе та думала, що ж там таке трапилося, що вже й по телефону сказати не можуть.

Уже смерком приїхала Оксана.

– Як же ти добралася? Я вже думала, що ти ночувати зостанешся. Бо пішки по такому болоті та ще й потемки…

– Ні, не пішки. Чоловік їхав – то й підвіз. Майже додому.

– То що там таке, що треба було їхати?

– Ой, мамо, краще не питай.

Ганна стривожено глянула на Оксану. У неї тремтіли руки.

– Риють під мене. Назбирують.

– Хто риє?

– Відомо хто. Документи назбирують. Найперше мене треба виключити з комсомолу, а вже потім…

– За що виключити?

– Знайдеться за що. Дочка ворога народу. А потім… Ім’я собі поміняла, маю підпільну кличку. Так що все дуже просто.

– Господи!

– Не побивайся, мамо. Я вже давно з тим змирилася.

– Як з таким можна змиритися?

– А що робити? Коли боротися несила, то мусиш змиритися.

Помітила, що у Ганни в кутиках очей назбируються сльози.

– Тільки не плач. Я тебе прошу. Не треба. Я ж не плачу. Однак не поможе. Сама ж колись казала. Треба було плакати раніше. А що тепер?

Зовні все виглядало спокійно. Ніщо не віщувало біди. Але Ганна з Оксаною знали, що це не так. І чекали. А біда заховалася десь і чатувала на них. Тільки от… Коли? Ганна чомусь думала, що вони неодмінно прийдуть вночі, коли все лихе не спить. Пам’ятала, як колись прийшли за чоловіком. Ночі були тривожні. Сну не було. Маленькому Володі також щось передалося. Дитина плакала, марудилася, мабуть, хлопчик відчував тривогу дорослих. Чекали, чекали – вже й чекати потомилися.

– Скорше б вже, – казала Оксана. – Набридло. Так нестерпно – чекати.

– Схаменися, донько. Не накликай біди.

– А що її накликати чи не накликати? Однак прийде. Це неминучість. От я й кажу: скорше б вже…

– Слухай, Оксано. А може минеться? Може та твоя Ліда даремно тебе налякала? А може передумали? Нема ж за що, Господи?

– А батько було за що?

– Ні, бачить Бог, не було за що. А його, бідного…

– Не плач, не плач. Нагадала за лихо. Ні, мамо, Бог зовсім нічого не бачить. Бо, якби бачив, тоді б… Нам, атеїстам, легше. Ми, окрім як на себе, ні на кого не надіємося. Тим паче на Бога.

– Ми – це хто?

– Не знаю. Це я так, по звичці.

– Ти, дочко, все ще атеїстка?

– Так.

– Погано ж я тебе виховала.

– Як вже є. А щоб тобі було легше, то скажу: не ти мене такою виховала, мене виховав комсомол.

– А я не змогла протидіяти.

– Не змогла. Комсомол сильніший. І партія сильна.

– А як колупнути – то всередині гнилизна. А головне, так мені здається, що кожен те розуміє, тільки сказати боїться. Взяти хоча б твого Аліка. Ти думаєш, він не розуміє?

– Мамо, не треба. Я тебе прошу, не згадуй мені про нього. Чи ти отак все життя мене картатимеш? Тоді краще убий мене відразу.

– Не буду, Оксано. Пробач.