Анархістка була, і Оксана те знала. Вона вирішила боротися за своє жіноче щастя, якщо це можна було назвати щастям. Бо комсомол комсомолом, а втрачати коханого Оксані ніяк не хотілося. Тоді Оксана вирішила облишити буржуазне маніження вдома і знову зануритися в мітинги, збори, агітацію і боротьбу. Мати просила, аби ще хоч трохи побула вдома, бо рано ще їй ходити по холоду та мокві. Та де там! І слухати нічого не хотіла.
– Тобі, мамо, того не зрозуміти.
– Та де вже там мені!
– Я можу втратити Аліка.
– Ясна річ, такий скарб! Невже ж ти не бачиш, яке ж воно убоге, дурне та порожнє?
– Мамо, я ж просила.
– Мовчу, мовчу. Я все ще надіюся на твій розум, Оксано, на твій здоровий глузд. Не дурепа ж ти викінчена врешті-решт. Все сподіваюся, що ти зрозумієш, а ти… Ой, дивися, дитино.
– А що мені дивитися? Надумуєш проблеми, яких нема. От вийду в люди – і все стане на свої місця.
Сказала так та й пішла з хати. Пішла шукати своє комсомольське щастя, якого може й не було.
Оксана з’явилася в приміщенні комітету цілком несподівано. На неї тут ніхто не чекав, на її прихід ніхто не сподівався. В комітеті нікого не було, тільки Алік зі своєю анархісткою. Це була жінка років під сорок, з накрученими льоками, що давно вже втратила свою принаду. Алік тримав її на колінах, а на столі стояла недопита пляшка самогону, на газеті лежало нарізане сало і скибки чорного хліба.
– Алік, – скрикнула Оксана і зблідла. Секретар від несподіванки навіть трохи розгубився, зате Клара преспокійно продовжувала сидіти в нього на колінах і курити самокрутку з газети, в якій був міцний тютюн-самосад. Інших Клара не курила і тим гордилася. Це начебто долучало її до народу, до пролетаріату.
– Жити треба просто, – казала Клара. – Буржуазні штучки – це не для мене. Як сказав класик? «Нично человеческое мне не чуждо». І мені також. А кому це шкодить, то й значить ще не дозрів до розуміння революційної боротьби.
Алік розгублено дивився на Оксану і йому попри його нахабство було трохи ніяково.
– Адо, сідай з нами. Ми тут з Кларою…
Він зсунув її з колін.
– Бачу, що ви тут з Кларою.
– Ні, ти нічого такого не думай. Ми тут обмізковуємо один проект. Сідай.
– Ні, я з вами пити не буду.
– Ну чому пити? Це ми так, для настрою. Та й перемерзли трохи.
– Чого це ти перед нею виправдовуєшся? – обурилася анархістка. – Вона тебе й так не зрозуміє. Дочка ворога нарогу. Що ти від неї хочеш? Яка тут може бути ідейність? Який патріотизм? Я ж тобі казала. Вона не дасть нам спокійно жити, не дасть нам ні працювати, ні боротися.
Тут вже Оксана не витримала.
– Ах, ти ж… Сука! П’яниця! Так ти… Ти…
Їй забракло слів, забракло голосу.
– Адо, припини. Це не те місце, де можна…
– Розумію. Це саме те місце, де можна пити і займатися розпустою. А ще попри те бавитися в патріотизм.
Клара, підігріта спиртним, встала, хитнулася і врешті підійшла до Оксани. Від неї війнуло перегаром і міцним тютюном.
– Ти… Контра, мать твою… Та я ж тебе…
Між ними став Алік – і бійка не відбулася. Оксана розвернулася і вийшла. За нею потягнувся шлейф смердючого диму і густий сморід недоброякісного самогону. А ще чулися Кларині матюки і заспокійливий голос Аліка.
– Кларо, не треба так болісно реагувати. Врешті-решт ти і її мусиш зрозуміти. У неї дитина.
А далі Оксана вже нічого не чула, тільки Кларин вереск. В Оксаниній голові все каламутилося, наче після випитого. Але вона ж не пила, не пила! А вони пили! І Алік її тримав на колінах! Її, профуру! Від якої навіть жінкою не пахне. А казав, що любить Оксану, що вона найкраща, що вона єдина. Правда й те, що він торочив щось про вільну любов, але Оксана тим теревеням не надавала особливого значення. Вона ж не думала, що все так обернеться. А все так мерзотно. Ну не розписалися вони, бо Алік казав, що це буржуазні штучки. Але ж вони любилися. У них дитина. І врешті-решт у них було стільки спільного: і боротьба, і взагалі… А він її проміняв. І на кого! Та яка вона революціонерка? Яка анархістка? Приблудилася до них розпусна жінка без роду і племені. І звідки вона взялася, така спритна і така бридка? І що ті чоловіки в ній знаходять? Була Клава, а тепер стала Клара. Змінила своє ім’я. Під Клару Цеткін маскується. Правда, Оксана теж поміняла ім’я, але це зовсім інше.
Добре, що йшов дощ. Ніхто не бачив, що Оксанине обличчя було мокре не тільки від дощу, а й від сліз. Прибігла до хати і тут вже розридалася вголос, аж мати стривожилася.
– Тихо, тихо, – намагалася заспокоїти доньку. – Дитину злякаєш. Що сталося?
Та Оксана плакала і не могла чи не хотіла вимовити ні слова. Ганна й сама вже здогадувалася, від чого Оксанині сльози. Себе вона до того вже приготувала, а от доньку підготувати не могла. Оксана однак би їй не повірила.
– Мамо, – ридала Оксана, – він покидьок.
– Я знаю. Дивуюся, що ти того не помітила.
– Я думала… Я думала…
– Заспокойся, Оксано. Тепер про інше треба журитися. Дивися, доню, щоб вони тобі якого лиха не заподіяли.
– Мені? Лиха? Якого лиха, мамо? Що ти маєш на увазі?
– Те, що і ти.
– Ні, мамо, вони не сміють. Комсомол захистить мене.
– Ой, дочко, яка ти ще наївна і немудра. Якщо у них визріє такий задум… Ніхто тебе, моя дитино, не захистить.
– А дитина?
– А що дитина? Хіба тільки в тебе дитина? Хто тепер на дітей зважає?
Ганна зітхнула, а потім і собі заплакала, тихо, вистраждано, як від давньої застарілої рани.
– Ой, Оксано, загубила ти своє молоде життя. Ой, дитино, загубила.
Та й заголосила, більше не стримуючись. Заплакала дитина, розтривожена жіночим лементом. Обидві замовкли і кинулися забавляти малого.
Було вже темно. Осінні сутінки заглядали у вікно, тривогою зволожували шибки. А в хаті було по ночі, і, здається, ніхто не збирався світити. З кутків стали виповзати тіні. Робилося моторошно.
– Засвіти, дочко, – нарешті озвалася Ганна, – а то, як у могилі. Засвіти та будемо вечеряти.
– Не хочу, мамо.
– Е, дочко, мусиш жити. Маєш для кого. Що ж твій комсомол не загартував тебе проти всяких житейських злигоднів?
– Не треба, мамо. Я сама винна. Мене засліпило. Розумієш? Я нічого довкруг не бачила. Опріч нього.
– А тепер прозріла?
– Так, тепер прозріла. Та боюся, що запізно. Мабуть, мамо, ти у чомусь права. Та анархістка має на Аліка сильний вплив. Я й сама здивувалася, коли це зрозуміла.
– Що ж нам тепер робити?
– Нічого. Чекати. Або минеться, або… Важко повірити, що вони мені дадуть спокій. Особливо Клара. Вона буде боятися, що Алік до мене повернеться.
– То може тоді кудись поїхати? На якийсь час.
– Куди поїхати, мамо? Та коли їм треба, то вони й під землею мене знайдуть. Будемо чекати. Тільки щоб недовго. Бо це так нестерпно – чекати.
– Оксано!
– Треба, мамо, не лякатися, а звикати до тієї думки. Так легше.
Малий заснув у бабусі на руках, приколисаний легеньким погойдуванням. Пора було лягати і їм, бо світити світло, а тим паче вечеряти, ні Оксані, ні Ганні не хотілося. А ще муляла думка: хоч би яка наволоч на світло не влізла. Поночі постелилися та й полягали. Та заснути ще довго не могли. Кожна гортала думки, як сторінки вже колись читаної, але призабутої книжки. Кожна перебирала свої думки, як перли, котрі чомусь не приносили втіхи.