Тепер життя для Ганни у власній хаті стало пекельним. Тільки мала спокою, доки молоді гасали по мітингах та по зборах. Часом приходили на обід, а часом ні, приходили аж увечері і вже вимітали все, що було. Ганна працювала двірничкою. І так добре, що хоч якась робота була. Роботи багато, а грошей мізер. Ледве зводила кінці з кінцями. Це нікого не обходило. Часом Ганна думала: і як це їй вдалося виховати таку непутящу дочку? Любила її, не заставляла до роботи. А може забагато любила? А може забагато берегла? Може. А тепер що? Тепер нічого, жне те, що посіяла. Побільшало прання, варива, миття. А доньці й байдуже. І відра води не принесе. А в Ганни вже руки відвалюються. А кого те обходить? Чужі чоботи не тиснуть, чужі руки не болять.
З часом помітила, що її Оксана вагітна. Ще з тим ховається. Але ж хіба сховаєш? Однак вилізе. А на чиї руки? Знову ж на руки Ганни. А на чиї ж? Потай плакала. А що це дасть? Нічого. Як би був батько… А що батько? І він би нічого не зробив. Отак жила.
А потім Оксана на якийсь час сіла вдома. Алік з такого не був задоволений. Сердився, казав, що вона не патріотка. Майбутня дитина, здається, його не обходила. Корчив гидливу міну і мовчав. А Ганна думала, ламала собі голову: де взяти грошей? Дитину ж якось спорядити треба. У фартушок же не завинеш. А Оксана не думала ні про що. Вона тільки хотіла, щоб скорше вже здихатися того ненависного живота, щоб знову вона була гарна і струнка і могла б бігати врешті-решт на збори та на мітинги. Материнський інстинкт в ній ще не прокинувся, а може й не прокинеться ніколи. А про любов дитини тут взагалі не йшлося.
– Що ти собі думаєш, Оксано? Хто ж буде дитину бавити?
– Як це хто? Ти.
– А моя робота? Я ж не можу розрахуватися. За що ми жити будемо?
– Не знаю. Думай сама. Всі бабусі бавлять своїх онуків. А ти не хочеш?
– Хочу. Але ж і ти теж щось мусиш зробити для своєї дитини. Не можна ж все скидати на мене. Або сідай з дитиною, або йди на роботу.
– Міщанка ти, мамо. Справжня міщанка. Ніякої свідомості. Тебе тільки цікавлять гроші та робота. А що донька твоя, можна сказати, комунізм будує – це тобі байдуже.
– То може б мама того твого Аліка якось би допомогла. Її ж син також причетний до тієї дитини. І теж, вочевидь, комунізм будує. То може б вона…
– Що ти! Вона й чути нічого не хоче ні про мене, ні про дитину. Алікова мама така ж міщанка, як і ти.
– Вона, очевидно, нормальна людина, а син – виродок, як і ти в мене. Добре, що твій батько не дожив таке побачити.
Та й витерла сльози.
– Чого ти його завчасно ховаєш? Може й живий ще?
– Якби живий був, то дав би звістку про себе. Ой, нема його вже, мого сокола ясного. Чує моє серце, що нема. Тільки я тут мучуся і не знаю, за що.
– Ой, бідна! Мучиться вона! Тішитися б мала, що твоя донька на гарному рахунку, користується авторитетом.
– Толку з того.
– А тобі б тільки толк.
Такі розмови ні до чого не приводили, тільки Ганна після них більше плакала, а Оксана мучилася, що змушена сидіти вдома.
Нарешті Оксана розродилася. У неї народився хлопчик. Радості в доньчиних очах Ганна не побачила. Тільки якусь гидливу міну, таку ж, як у її Аліка. Груди відразу ж перев’язала.
– Що ти робиш, навіжена? А годувати?
– Яке годування? Сама думай. Питайся в когось.
– Але ж це твоя дитина.
– Моя. То й що? У мене вищі ідеали. Я не міщанка. Тільки оклигаю, знову занурюся у справи. Я не створена для сім’ї. Сім’я – як камінь на шиї, на дно тягне.
– То навіщо тоді дитина?
– Так вийшло.
– То віддай дитину в дитячий будинок, якщо сама не здатна виховувати. Не можна скидати все на мою голову.
– Ні, я не буду дитину нікуди віддавати. Я не знаю, хто його буде виховувати. Виховають ворога народу, а тоді що? Та й громадськість осудить. У нас же міщанство в крові. Клята ментальність. Викорінюй – не викорінюй – а воно живуче.
– Послухай, Оксано. Твої товаришки: Іра, Марина, Оля – теж комсомолки, але нормально повиходили заміж, дітей бавлять, працюють. Матері допомагають, але й вони щось роблять.
– Товаришки! Які вони мені товаришки? Обабилися, стали міщанками, ніякого патріотизму.
Алік вдома майже не бував. Спершу хоч ночувати приходив, а потім і на ніч приходити перестав. Отут Оксані вже стало не до вищих ідеалів. Вже й плакала тайкома.
– Що твій секретар? – ущипливо питала Ганна.
– А ти й рада! У доньки горе, а тобі хоч би що. Я знаю, він з анархісткою злигався. Є там одна така.
– Собача любов, собачий шлюб – така й втіха.
– Ти б, мамо, краще вже б мовчала.
– Добре. Мовчатиму. Але треба ж якось дитину записати. Не хрестити – то хоч записати. Як ви його вирішили назвати?
– Віллен.
– Віллен? Щось я такого імені не чула. Це – як кличка якась.
– Чого це кличка? Віллен – В.І.Ленін.
– Господи, нащо вже дитині ім’я псувати? Невже не можна назвати дитину якось по-людськи?
– Не лізь не в своє діло. Віллен, Віля – отак і клич.
– То нехай буде. А я однак його охрещу і назву Володимиром.
А коли нарешті прийшов Алік, то мав і слухане, і казане. Були сльози, були докори, як у всіх скривджених жінок буває. Ганна з дитиною сиділа на кухні й не дослухалася до того гармидеру. Дещо все ж до неї долітало.
– Міщанка! Ти теж оміщанилася, як твоя мати. А я не можу тут спати. Дитина плаче, і я не висипляюся.
Щось крізь сльози казала Оксана.
– Син! То й що, що син? Ти добре знаєш, що борці не для сім’ї. У них вищі ідеали. Вони мусять переступити через себе і через сім’ю. Того вимагає жорстокий закон боротьби.
І знову щось тихо казала Оксана. А потім все стихла. Вочевидь, помирилися і повкладалися спати.