ЩАСТЯ, ЯКОГО НЕ БУЛО

Насправді вона звалася Оксана. Але це ім’я видалося їй якимсь негармонійним з її особистістю, а може навіть мало якийсь буржуазний присмак. Стверджувати того вона не могла, але так їй здавалося. Тому… Тому Оксана сама змінила свої осоружне ім’я. Ні, по документах вона так і залишилася Оксаною. Тут вже нічого не зробиш. А в житті вона вимагала, щоб її називали Аделіною. Це було оригінально. Ні в кого не було такого імені. Спершу всі над нею сміялися, а потім – нічого, звикли. Хтось називав її Адою, хтось – Ліною, а хтось називав повним іменем – Аделіною. Тільки мати ніяк не хотіла коритися примхам доньки, не хотіла іти у неї не повідку і вперто називала її Оксаною.

– Не розумію, – обурювалася донька. – Як можна бути такою впертою.

– Я вся в тебе, – посміхалася мати. Але посміхалася недоброю посмішкою. За нею ховалася гіркота сльози.

– Я ж тебе в церкві хрестила. Тим іменем назвала тебе перед Богом.

– Овва!

– Твій ангел-охоронець відступиться від тебе, бо він не знає твого нового імені. Він знає лише те ім’я, яким нарекли тебе в церкві.

Але розумна доня Оксана, цебто Аделіна, не вірила ні в ангелів, ні в церкву, ні в Бога. Вона була комсомолка і вірила тільки в Леніна, в Сталіна і в партію, єдину, рідну, комуністичну. А більше вона ні в що не вірила. А мати? Ну що вона може з нею зробити? З нею і з її забобонами. Її вже не перевиховаєш.

– Ти, мамо, така затуркана, як твої недоумкуваті сусідки.

– Та ти… Та як ти смієш?

Чим більше сердилася мати, тим злорадніше посміхалася доня. Виглядало так, що допікати матері – це для неї втіха. Дивилася на все це Ганна, і було їй прикро до сліз.

«Єдина дочка, – думала собі, – а от… Забрав у мене мою Оксана той проклятий комсомол. Тепер вона не моя».

Думала так, та нікому нічого не казала, бо почувала за собою якусь вину. Яку – сама не знала, але була у чомусь винна – це вона знала напевно. Треба було частіше її до церкви водити, якось до Бога навертати, розказувати їй про… А мати завше чомусь боялася школи, комсомолу і ще невідомо чого. От і до боялася. Далі нікуди. Вже й боятися нема чого.

Якось, коли суперечки між матір’ю і дочкою дійшли до кипіння, Ганна сказала:

– А ти, дочко, знаєш, де твій батько?

– Ну… Знаю. То й що?

– В Сибірі, в Сибірі твій батько, – сказала та й заплакала.

– А чи ти знаєш, хто його туди запроторив? Партія твоя туди його запроторила. А ти на ту партію тепер молишся.

– Заслужив – то й запроторили. Всіх ворогів народу таке чекає.

– Ворог народу? Твій батько? Отямся, дочко. Гріх будеш мати за такі слова. Твій батько був найдобрішою людиною на світі. І в політику ніколи не ліз, і проти влади ніколи не бунтував. Ворог народу…

– Партія, мамо, ніколи не помиляється. Міг помилитися батько, мож еж помилитися ти, а партія – ніколи.

Ходила на мітинги, збирала якісь підписи: то за мир, то за те, аби випустили з в’язниці якогось іноземного діяча. Чи допомагали ті мітинги і ті підписи, Ганна не знала, зате донька вважала, що вона робить велику справу. Вдома роботи з неї не було ніякої: ні в хаті, ні на городі. Відмовка була одна:

– Мені ніколи. Хіба ти не бачиш? Ще треба…

Та й бігла. Ганна вже й не дослухалася, куди. Зітхала і бралася за роботу сама, а роботи тієї було непочатий край.

А якось увечері Оксана прийшла з нахабним і розв’язним молодиком.

– Це моя мати, – сказала знічено Оксана.

– Пхе, – процідив молодик.

– Зате вона смачно готує.

Вони розмовляли так, наче Ганни в хаті не було.

«Яке паскудство, – думала жінка. – До чого я дожила, Господи!»

– Мамо, нарешті звернула свій погляд до матері Оксана. – Це наш секретар, Алік.

– Алік? Це як? Олександр? Чи Олексій?

– Ні, мамо. Алік – це Алік.

– Від слова «алый». Чули таке слово? – докинув молодик.

– Ми, мамо, будемо з Аліком жити.

– Жити – це як? Ви збираєтеся одружитися? Будете вінчатися, чи просто розпишетеся? Як там у вас заведено?

Обоє засміялися.

– Бачиш? Я ж тобі казала. Вона викінчена міщанка. Комсомольці, мамо, не вінчаються. А розписуватися… Хіба ж той папірець тримає людей разом? Головне – щоб вони любили одне одного.

– Але ж якось вже у нас так прийнято…

– Треба ламати стереотипи. Та ти того не зрозумієш. Треба бути більш сучасному.

– Іде ж ви жити збираєтеся?

– Як це де? У нас вдома. А де ж ще?

Ганна зітхнула. І як вона буде жити з тим… Ще не придумала, як його має називати. До зятя він явно не дотягував. Той… Секретар комсомольської організації.

– Ми, мамо, спати будемо тут, а тобі доведеться поставити собі канапу на кухні. Сама розумієш…

– Розумію.

І куди ж їй тепер? Не знала. Непотрібна, нікому непотрібна. Ні, чому ж… А хто ж їм буде смачно готувати? Оксана ж не вміє анічогосінько. І як це в неї так вийшло? І як вона виховала таке ледащо?

– Мамо, ти мене не чуєш.

– Я слухаю.

– Тепер ми маємо харчуватися краще. Алік любить смачно поїсти.

– Це добре, дочко. Але, щоб краще харчуватися, дорога моя, потрібні гроші. Треба більше грошей, ніж я маю.

– І ти за гроші! Ти, мамо, зовсім така, як всі. Гроші! Гроші! Ти, мамо, просто обивателька.

– Ти вже цілком доросла, щоб розуміти, що задарма ніхто ніяких продуктів не дає. Ні в магазині, ні на базарі. Ще не комунізм.

– Не смій! Не смій вимовляти те святе слово.

– Добре. Не буду. Але твій секретар буде їсти те, що й ми їмо. На краще нехай не розраховує. Ви вже в такому віці, що мусите думати не тільки, щоб смачніше поїсти, а й про те, як заробити.

– Твоя мати, Аделіно, не розуміє поточного моменту. Скажи їй що-небудь, бо інакше я скажу. А це небажано. Набридло. Скільки ж можна! І моя мати про те ж: пора заробляти. Ніхто не хоче розуміти, що ми робимо велику справу державної ваги.

– Мамо, ти чуєш? Алік сердиться.

– А мені це якось… Байдуже.

– Твоя мати – це ворожий елемент. Треба робити якісь висновки.

– Роби, роби, вилупку. Ще може в Сибір мене зашлеш? Це ти можеш. Такі й засилають. Але хто тоді вас, нероб, годувати буде?

– Мамо, – зойкнула Оксана. – Ти, Алік, не зважай. Це вона так, без умислу. Вона хороша, а головне – смачно готує. От побачиш. Просто вона в шоці, що ми з тобою… Треба було попередити, підготувати її.

– Тільки заради тебе я промовчу. Бо інакше б я за такі слова, знаєш…

Оксана кинулася його обнімати, а Ганна накинула теплу хустку та й вийшла з хати, вже з порога кинувши:

– Вечеря на кухні. Що знайдете, те ваше.

– Мамо!

– Звикай, Оксано, сама годувати свого секретаря. Ще добре, що наварено.

Та й пішла.