Час має таку властивість: минати, спливати, збігати – як для кого. Для Миколи – тепер вже Миколи Івановича – час просто таки мчить. Він ніяк не встигає зробити все, що напланував. Навалюються якісь нагальні справи – і всі його плани летять шкереберть. Незабаром рідні діти забудуть, що він їхній тато. Особливо найменшенький Борко. Що за втішна дитина. А побавитися з ним ніколи. Добре, що мати ожила, бавлячись з онуком. А то аж страшно за неї було. Сидить Микола Іванович на кафедрі літератури в своєму інституті, схилився над архівним матеріалом – працює. Може хоч тут вдасться. Ага! Вдасться! Розмріявся! Вбігає молоденька лаборантка Тося.

– Миколо Івановичу, до вас гість.

І не гляне. Так не хотілося відриватися від паперів. А Тося настирлива:

– Миколо Івановичу, гість до вас.

«Ну і всиплю я їй колись за ту її надмірну настирливість».

А в голос понуро сказав:

– Я гостей вдома приймаю. А тут я працюю.

Голови так і не підвів.

– Ну…Миколо Івановичу, прошу вас…

Цікавість все ж взяла верх. Не приязно глянув – побачив опецькуватого чоловіка. Той дуже погладшав з часу їхньої зустрічі. Може і не впізнав би його Микола Іванович, якби не той осоружний портфелик. Реабілітолог! Сила небесна! Чого йому?

– Ви? Знову ви? Чого вам? Хіба вам не сказали, що я зайнятий і що я вже повністю реабілітований?

– Сказали. Та, власне… Прийшов до вас по допомогу.

– По яку допомогу? Мені ніколи на власних дітей глянути. Ви розумієте?

– Розумію. Але, власне… Допомога потрібна одному чоловікові. Він повернувся з АТО інвалідом і… Не може себе знайти. Я подумав, що ви могли б йому найкраще допомогти.

– Добре подумали. Свій свого краще зрозуміє. Напишіть його адресу. Сьогодні ж і зайду.

– То може… Зі мною? Я, власне…

– Ні. Я сам зайду. Без вас. Ми собі з ним поговоримо. А вам…

Зробив паузу, наче завагався: чи назвати його паном чи товаришем. А потім збагнув, що ні те, ні друге сюди не підходить, оминув те слово.

– А вам моя щира порада. Коли йдете до когось з метою реабілітації не беріть з собою свого… Портфелика. Ну навіщо він вам? Я цікавий був би знати: що ви там носите? Чи нема там часом плитки шоколаду? Можете не відповідати. Це я так…

Згорнув папери. Став збиратися. Набрав телефон Галини.

– Галю, я знову сьогодні затримаюся…Чи надовго? Не знаю. Розумієш…Я іду рятувати людську душу, знівечену війною… Так. Я – реабілітолог за сумісництвом.