Реабілітація

Візьми, мати, піску жменю,

Посій його на каменю.

Як той пісок житом зійде,

Тоді син твій з війська прийде.

 

І не думав Микола, і не гадав, що ходити з протезом – така складна наука. Був у відчаї.

– Не можу. Хай йому біс! Буду вже на милицях і на візку. Все.

І тоді підходила Галя, лагідна, спокійна і рішуча.

– Ти… Спокійно, Миколо. Не панікуй. Це так спершу. Потім звикнеш. Люди ж ходять. Кажуть – так легше. Даремно ж би ті протези не придумували. Люди звикають і ходять, як на своїх ногах. І ти звикнеш.

– Люди ходять, а я не можу. Розумієш? Не можу!

Сердито гарикнув Микола, аж самому незручно стало. Усміхнувся і обняв свою розгублену дружину.

– Пробач. Ти мій найкращий в світі реабілітолог.

– Тоді слухайся мене і не супереч. Бо поскаржуся полковнику.

– І справді. Долають же люди цю науку. Хіба ж я гірший?

Працював. До сьомого поту, до знемоги. А часом казав Галі у розпачі:

– А може не треба того протеза? Обходжуся ж я без нього. Милиці, візок…

– Ти знову за своє? Треба, Миколо. Конче треба. А твоя аспірантура? Ясна річ, можна й так, але…

– Яка там аспірантура! Наслухалася полковника і повірила? Роботу маю, на кусок хліба можна заробити. Мені б лише помічника. Та де ти його візьмеш?

– Про помічника треба подумати. Це само собою. Але аспірантура – це дуже серйозно. І це твій подальший шлях.

Якось Галина відлучилася на декілька днів до міста провідати хвору родичку. А коли повернулася, Микола їй сказав:

– А все-таки я його здолав.

– Кого здолав?

– Та того протеза.

– Ой, справді!

– Вийшов я з ним за ворота, а сусідка Марина аж в долоні плеснула.

– А казали, що тобі ногу відірвало. Ну вже ті люди! Чого тільки не вибрешуть! Он як гарно ходиш. Тільки криваєш трошки. Так то дурня.

– А в мене, тітусю, нога виросла, – кажу їй.

– Виросла! Таке скажеш!

Та й засміялася.

– О, це велика перемога, – щиро зраділа Галина. – Та все-таки без мене не ходи. У нас тут дороги такі, що на здорових ногах пройти важко.

– Не треба, золота моя, вже так мене опікати. Не маленький.

 

Галина і Микола чекали третю дитину. Довго думали, вагалися, радилися, і вирішили, що таки треба.

– Троє дітей – це нормально, – резюмував Микола.

– І я так думаю. Діти вже підросли. Та й може мама трошки оживе, менше буде за Борисом журитися.

Люди у нас тепер розумні. Особливо лікарі. Заглядають туди, куди може й заглядати не слід. Дослідили-додивилися, що у них буде хлопчик. Похвалилися матері.

– Мамо, у нас хлопчик буде.

– Борисом назвемо.

Посміхнулася, а в очох сльози.

– Знати б тільки, де наш Борис похований.

– Під Іловайськом, мамо. Десь, певно, у братській могилі.

– Окремої могили не удостоївся. Нагороди удостоївся, а могили ні.

– Війна, мамо.

– А чому ж кажуть АТО?

– Кажуть, мамо. Але ж це війна.

– Але ж, мамо, ми з радістю до вас прийшли, – втрутилася Галина. – У вас внук народиться. Третій. А ви знову на сумне звернули. Не годиться так.

– Не годиться. Знаю. Ну що ж… Хай щасливо народиться і здоровий росте. І нехай ніколи не знає, що таке війна.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − 16 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.