– Галю, – сердито гарикнув Микола. – Я ж просив.

– Я не могла, – знітилася Галя. – Пан виявився дуже настирливим.

Микола звернувся до прибульця, не скриваючи свого невдоволення.

– Ви журналіст?

– Ні. Я психолог. Реабілітолог.

– Вам казала дружина, що я нікого не хочу бачити?

– Казала. Я, власне… Прийшов, щоб вам допомогти.

– Як саме?

– Я хотів сказати… Що на будь-яку ситуацію завжди є два погляди.

– Скажіть… А ви були в АТО?

– Власне… Я сам не був, але…

– То про що ми з вами будемо говорити? А може ви хотіли переконати мене, що з одною ногою жити куди легше, ніж з обома?

– Миколо, не треба так, – заступилася Галя за вкрай розгубленого реабілітолога.

– Ні, Галю, чекай. Чоловік не був в АТО, ходить на обох ногах – і він прийшов мене реабілітувати. Ви мені атовця пришліть, каліку, такого, як я. Той міг би мене реабілітувати. Може щось путнє порадив би. А ви? Ну-ну, що ви хотіли мені сказати?

– Я, власне… Хотів сказати, що… Не треба ізолюватися від людей. Життя триває.

– Ти диви! Америку відкрив! Життя триває. Я те і сам знаю, без реабілітолога. Ще скажіть, що треба забути про війну, про смерть. Сам знаю, що треба забути. Але як? Того і я не знаю, і ви мені не розкажете. Тому… Ідіть собі, чоловіче, у Божий час і більше до атовців не ходіть. Розраджуйте жінок, котрих зрадили чоловіки. Радьте їм: чи розлучитися, чи простити чоловікові його блуд, а може погодитися, щоб чоловік жив на дві сім’ї. Така робота вам підійде. Знав я одного психолога: у жінки дитина в реанімації, а він їй шматочок шоколадки пропонує. Відволікти її хоче. Як вам таке? Якщо чесно, то мені хотілося його вдарити. Не треба щулитися. Вас мені вдарити не хочеться. Просто мені жаль вас, що в такий нелегкий час ви не знайшли собі кращого заробітку.

Коли Галина врешті випровадила нещасного реабілітолога, Микола сказав:

– Не пускай, Галю, їх більше. Вони мене дратують. Довкола мене одного он скільки заробітчан. А ще ж не всі.

– І все ж, Миколо, ти з ним повівся дуже грубо. Не можна так. Ти ж інтелігентний чоловік.

Микола знизав плечима.

– Він теж не надто інтелігентний. Наглий тип. Чого лізти? Нехай дадуть нарешті мені спокій. Невже це так важко? А ти знаєш, що мене в ньому найбільше дратувало? Його портфелик. Хочеш поговорити з людиною – прийди, поговори. Ну до чого тут портфелик?

– Ну все, Миколо, заспокойся. Він пішов. Більше я нікого не пущу.

 

Протез треба було довго чекати. Війна наплодила багато інвалідів. Попит на протези зріс, бодай їх ніхто не знав. Такі реалії. Та Микола і так собі раду давав. Нагорода прийшла скорше. Поставився до того скептично, та пошанував полковника атовця що її привіз.

– Вітаю, капітане. Мені сказали, що ви не любите публічних пошанувань, то я вирішив так собі, по-домашньому.

– Вам правильно сказали. Нема чим хвалитися. А ті, хто хвалиться, мо же й у справжньому бою не були.

– Ну, тут не можна бути таким категоричним, але, скажімо так, буває й таке.

Та й звів на інше.

– Хвалилася ваша дружина, що ви столяруєте. Цікаво. Хотів би глянути.

Зайшовши у майстерню, не скрив свого захоплення.

– О, то ви тут багато гарних речей намудрували. Це навіть не столярська, а тонка художня робота. Такий успіх…

– Просто я в дитинстві батькові допомагав. Тепер пригадав, трохи підівчився та й… Помічника бракує: матеріал закупляти, вироби збувати.

– Ну все це з часом. А тепер послухай, капітане, що я тобі скажу. Робота – все це прекрасно. А чи не час тобі, хлопче, подумати про освіту?

– Про освіту? А що про неї думати? Освіта у мене є. Тільки зараз вона мені ні до чого.

– Я б не поспішав так казати. Хто ти за покликанням?

– За покликанням я столяр. А за фахом… Бачите… За фахом я математик і філолог.

– Два вузи? І при тому такі різні… Прихований талант. А я якраз хотів поговорити про аспірантуру. Ну тут вже доведеться вибирати: що миліше серцю.

– Аспірантуру? Мені? Пізно вже, пане полковнику.

– І зовсім не пізно. Зрілий чоловік. Аспірантура, дисертація, викладацька робота. Нормально. Все це вартує, щоб гарненько подумати.

– Як пільговик?

– Ніяких пільгів. Праця. Невсипна праця. То що ти вибереш між тими поважними панями? Математику чи філологію?

– Якби вибирав, то вибрав би літературу. Але я не знаю…

– Ну, ти подумай. Але не дуже довго. Не розслабляйся. Бо почнеться застій, а там будні засмокчуть. Дивися мені, капітане. Я спуску не дам. Я тобі не реабілітолог, котрого ти так відбрив. Жалівся мені.

– Бо нічого дуристикою займатися.

– Ну-ну. Погоджуюся. Це не для кожного. Може комусь такий варіант годиться. Люди ж різні.

– То який він до біса психолог, коли до мене прийшов зі своїм портфеликом? Та чорт з ним. Я хотів про інше… У мене до вас, пане полковнику, прохання є. Брат мій, Борис… Воював під Іловайськом. Ніяких звісток. Матері він сниться разом з покійним братом. Наш наймолодший на Майдані загинув.

– Чув, чув.

– Мати плаче, жалобу носить. Хотілося б знати.

– Дізнаюся. Здається, бачив і його нагороду. Посмертно. Прийміть мої співчуття.

– Що ж… Війна є війна.

Галині згадалася давня народна пісня. Тепер вже таких не співають. Може й не чули ніколи. А Галина чула. Її бабуся співала. Гарно співала її бабуся.