Микола йшов на поправку. Аж тепер лікар Галині сказав, що витягнув його з того світу. Незабаром його вже випишуть. Обіцяли завести додому. Треба було якось матері сказати про Миколину ногу. Ще не казала. Колись буде протез. Кажуть, аби той протез допомагав, теж натерпітися треба. Та це буде потім. А поки що милиці і візок. Ото плачу буде. Але треба через те перейти. Добре. Що живий. Аби Борис хоч такий вернувся. Та, видать, вже не вернеться. Матір заспокоювала, а сама знала, що не вернеться.
Микола увійшов у дім. Сам. Відмовився від послуг санітарів. На милицях. Як не намовляла Галина матір, щоб не плакала, мати таки розплакалася. Спершу тихо, а потім заголосила, як над труною. Галя вже й не знала, кого їй заспокоювати: Миколу, що ладен був повернутися назад в лікарняну палату, чи куди-небудь, аби тільки подалі від того чужого дому, від тих материних сліз та голосінь, чи матір мала заспокоювати, щоб перестала вже нарешті голосити. Діти шарахнулися від нього в різнобіч. І тепер дивилися на тата переляканими очима. Хіба ж це їхній тато? Ні, це не їхній тато. Весь пошрамований і… Без ноги. Оля плакала, а Славчик дивився з-під насурмонених брів на того страшного чоловіка, що називався чомусь їхнім татом. Галині було легше. Вона вже своє відплакала в тих лікарняних коридорах, що набачилися стільки людських страждань. А які розкішні квіти тут росли. Від того чомусь брав жах. Квіти не тішили.
– Ти, Галю, ніколи не бери щепку з лікарнянських квітів, – казала колись їй одна старша жінка.
– Вони ростуть від людського болю. Вони живляться тим болем.
І це, вочевидь, була правда. Задумалася Галина і якось наче відійшла і від дому, і від тих материних сліз. Потім похопилася. Перед нею був розгублений Микола, перелякані діти і материне голосіння.
– Ти, Миколо… Вони звикнуть.
– Не тримай дітей тут. Нехай ідуть бавитися. Тільки не в войнушку, як ми колись…
Несподівано сама для себе Галина сердито гримнула на свекруху.
– Та перестаньте ви нарешті заводити. Син прийшов. Живий… А ви… Йому що? Назад до шпиталю повертатися? Зустріли! Прийшов додому!
– Сину!
Аж тепер мати обняла Миколу, не перестаючи плакати.
– Я, мамо, каліка. Бачите, що з мене зробила війна?
– Добре, що живий, – обняла чоловіка Галина. – Все внормується. Треба тільки, щоб всі до того звикли. І щоб ти сам… Звик.
– Хіба ж до такого можна звикнути?
– Людина до всього звикає. Особливо, коли мусить. Але потрібний час.
– Тепер у мене часу багато. Тільки не знаю, куди його дівати.
– Це тобі так здається. Поки що. Почекай. Все владнається. Знайдеш своє місце у житті. Поки що поправляйся, наберайся сил і… Звикай.
– Яка ти в мене, Галю, хороша. Друга б…
– Не треба за других, – суворо так зауважила Галина. – Другі так само, як і я. Ще й у волонтери ідуть. А я у волонтери не іду. Поки що…
Паломництво почалося через кілька днів. Радіо, телебачення, громадські організації, реабілітологи, офіційні і неофіційні журналісти.
– Він герой.
– Нехай розкаже.
– Ми напишемо.
– Про нього мусять знати.
– Ми хочемо допомогти.
Галина і мати від такого напливу людей розгубилися.
– Женіть їх всіх поганим віником, – сердився Микола.
– Ну що ти, сину, – уризонювала мати. – Люди хочуть щиро тобі…
– От нехай щиро дадуть мені спокій. У мене ще бій перед очима, тіла друзів, розірвані на шматки. Хіба можна про те розповідати? Та чи й треба? Чи може розказувати їм всяку… Хай не кажу поганого слова, як це роблять інші. Таких розповідачів і без мене вистачає. Женіть всіх. Хіба який побратим трапиться з АТО. Того кличте і вітайте. Ми з ним поговоримо.
Побратими не траплялися, а черга з кожним днем росла. І Галина вже сварилася, втратила всяку пристойність і всю ту чергу «панськими»словами обкладала. Не помагало. Була надія, що може вийде сам герой, а вони його тут-таки зафіксують у всій красі, та й силоміць заштовхають в історію. Герой не виходив, а черга росла і сподівалася.
А Микола тим часом думав, до чого в житті себе застосувати, до чого руки прикласти. Радився з Галиною. Бо мати що? Як стерялася. Ходила у темній хустині, плакала і молилася.
– Це вона за Борисом так побивається, – казала Галя і зітхала.
– Мамо, ще ж не приходило повідомлення про смерть Бориса, – припам’ятовував матір Микола.
– То й що? Я і без повідомлення знаю, що Бориса нема. Вони з Сашком обидва приходять до мене по ночах. Вони обидва разом. Ви, молоді, знаєте, що це таке? Не знаєте. А я знаю. Ото й…
– Ніхто, мамо, до вас не приходить. То ваша фантазія.
– Отакої! Ще з матері дурну зробіть.
– Ну, добре, мамо, добре. Тільки не треба так переживати. От візьме Борис і прийде, живий-здоровісінький.
– Аби то так, – проясніла мати та й пішла до кухні поратися біля обіду.
– А я журюся, Галю, де себе в житті застосувати. Давай, Галю, думати разом. Шевства я з дитинства не люблю. А ще у нас казали: п’яний, як швець.
– А може ті шевці і справді пили?
– Може й пили. Але не так вже поголовно.
– Словом, швець відпадає. От хіба що… Слухай, а може мені столярувати? Як батько мій колись. Дещо я від нього перебрав, а тепер згадаю та трохи повчуся… Ех, Галино, заживемо ми з тобою.
– Зарано ти вже тим гризешся.
– Чому зарано?
– Оклигай перше.
– Уже оклигав. Скільки можна! Нахлібником бути якось не дуже. Нахлібників і так вистачає. Тільки не знаю, як ту журналістську братію відвадити. Це ж так і хлинуть.
– Нахабні люди. У людини біда, а їм, бачте, цікаво.
– Я ж для них всього лише матеріал. Про мене ж ніхто ще не писав. От і…
– А може справді перейнялися.
– Яке там! Матеріал. Напишуть та й забудуть.
– Хоча… Зрештою, їх можна зрозуміти. Кожен заробляє свій шматок хліба.
– Ні, я на загал не проти журналістів. Є й такі, що й під кулями свій матеріал шукали, але оці… Ні, ці під кулі не підуть.
А то якось Галя знічено пропустила перед собою невисокого опецькуватого чоловіка з портфеликом. Той чоловік чимось скидався на журналіста.