І вже плакали обидві, забувши про всяку домашню роботу.
Задзвонив мобільний. Невістка відповіла. Зблідла, вислухала мовчки, а потім сказала:
– Микола ранений. В лікарні.
– Боже!
– Тихо, мамо. Добре, що живий. Це тепер єдина радість.
– Де він?
– Скоро буде у Львові. Везуть літаком.
– А Борис?
Була ще надія. Маленька, як макове зернятко. Але все ще була.
– А про Бориса що?
– Про Бориса… Нічого. Я, мамо, буду збиратися. Я, мамо, поїду.
– Куди?
– До Львова.
– А я?
– Ви будете з дітьми.
– Я теж поїду. Там мій син. Я мушу його бачити. Живого…
– Мамо, поки що поїду я. Все розізнаю, як там і що. Я йому там більше допоможу, ніж ви. Нема сенсу їхати обом.
– Нема сенсу! Ач яка розумна! А мати хіба що?
– Мамо, а дітей з ким лишимо?
Замовкла Марія. Бо хто знає, скільки там доведеться бути? Цього разу невістка має рацію. Та й таки молода, більше допоможе. І обпекла думка:
«А про Бориса нічого».
Невістка дзвонила щодня. А часом двічі на день. Прибирала бадьорого тону та й дзвонила. Деталей не розповідала. Не мала чим потішити стару матір, а сліз додавати не хотіла. Микола був у важкому стані. Ще не знали, чи виживе. Лікар не дуже обнадіював. Одну ногу йому ампутували. На нього ще чекали складні операції. Мав їх витримати. Була надія на йього молодість. Галя трималася з усіх сил, яких вже зовсім не було.
«Аби тільки вижив. Аби вижив», – шептала, як заклинання і молилася, що досі робила не часто. Чого критися, часом потай посміювалася над богомільною свекрухою. Коли Микола приходив до тями, то мав бачити її не заплакану, а спокійну, дієву, віддану. Спершу йому не можна було говорити. А коли заговорив, то перші його слова були:
– Як діти?
Нахилилася до самих його губ, щоб ті слова почути.
– Нормально. Оля вже читати береться, а Славко… Пустує. Плакали. Щоб і їх взяла. Скорше одужуй – то й до них поїдемо.
– Я, Галю… Тепер каліка. Нащо я тобі такий?
І сльоза скотилася. Сльоза у мужнього чоловіка. Від болю не плакав, а тут…
– Не треба, Миколо. Ти, головне, одужуй. А там подумаємо, як влаштуватися у цьому житті. Спершу одужуй і набирайся сил.
– Нога… Вже не виросте. Часом вона болить…
– Перестане. Не думай про те.
«Не плакати. Не плакати», – наказувала собі.
– Не напружуйся. Тобі ще не можна так багато говорити.
– А мама що?
– Мама? Плаче. Всі матері плачуть за своїми дітьми. Хотіла їхати, та я не взяла. Вона тут би тільки плакала. Та й з дітьми треба комусь бути. Я ще їй нічого толком не розповідала.
Миколі ще важко було говорити, але ж він так довго мовчав. А йому ж конче хотілося все знати. Він благально дивився на Галину. Та вона виконувала всі приписи лікаря.
– Ти б заснув, Миколо. Може, покликати сестру, щоб дала снодійне?
– Не треба. Я й так забагато сплю.
– Тоді не говори. Тобі не можна.
– Намовчався вже. Каліка я, Галю. Каліка…
– Не думай про те. Добре, що живий.
– Не знаю, чи це добре. Бо що це за життя?
– Ти б все-таки заснув. Тобі спати більше треба.
– Що ти зі мною, як з малою дитиною?
Зітхнула. Бо Микола і справді зараз потребував опіки, як мала дитина.
– Зараз я наберу маму. Скажеш їй хоч кілька слів.
– Не зараз. Не можу.
– Знаєш, як вона зрадіє?
– Не можу. Що я їй скажу? Чим її потішу? Що я каліка?
Галі і самій лячно було. Мати як розплачеться. А ще чого доброго за Бориса спитає. Чесно кажучи, їй і самій кортіло спитати, та боялася: а раптом Микола щось знає? А може й не знає… Словом, не питала. І Микола не казав нічого. Може знав щось таке, чого не знали вони з матір’ю. Може й знав… Дивилася на нього запитливо, та не питала нічого. Однак… Мусив би спитати. Навіть тоді, коли щось і знає… І він таки спитав, буденно і просто, наче між іншим.
– А що чути про Бориса? Не дзвонить?
Уважно глянула. Нічого. В очах спокій і тривога.
– Про Бориса нічого не знаємо. Мама вже перевелася нінащо.
Микола зітхнув.
– Мабуть, нема вже його.
– Мамі він сниться разом з Сашком.
– Так і є…
Лікарі робили все, що могли. Звідувалися і волонтери. Діставали ліки, приносили кошти. Байдужих не було. Байдужі сюди не заходили. Приходила одна сувора жінка. Трохи дивна. Чимось схожа на монашку. Але Галя якось не сміла у неї щось питатись. Вона завжди намагалася Миколу нагодувати, або хоч доторкнутися до Миколиної руки. А якось прийшла – а Миколу на рентген повезли. Галя сиділа в палаті. Отоді жінка сказала:
– У мене син… Загинув. Тепер я чужих синів доглядаю. Вони не чужі. Вони всі мої… Мій син теж називався Микола. Біля Миколи є ви, а є такі, що коло них нема нікого. Інколи просто покладу руку комусь на чоло. Декотрі у маренні мамою мене називають.
Очі сухі, суворі. Вони наче шукали когось, хто був винен у смерті її сина.
– Я вже всі сльози виплакала. Більше нема сліз. Щоб не збожеволіти, приходжу в лікарню. Рятуюся. Допомагаю. Боялася крові. Тепер не боюся. Мені здається, якби було можна, я б всі їхні болі взяла на себе. О, либонь, везуть вашого.
І кинулася підбивати подушки, поправляти постіль.