Якось мені так випадало, що я з сусідами ніколи не сварилася. А чого сваритися? У мене з сусідами ніколи не було жодного клаптика спільної площі. Тільки сходова клітка. То що її ділити? Якщо доводилося зустрічатися на сходовій клітці, привіталися – та й розійшлися. В гості не кликалися. У кожного було своє коло знайомих. Ото і все. Інколи про сусідів якісь плітки доходили та й то: послухала та й забула. Свого клопоту вистачало. Але Дмитро Миколайович – це був сусід особливий, герой радянського союзу. Отак! Знай наших! Як герой? За що герой? Я не вникала. Само по собі це для мене значило багато. Таких людей треба було шанувати. Вони того заслуговували. В часи моєї зрілості героїв війни ще було багато. Їх кликали на всякі заходи, вони виступали перед учнями, згадували, розказували про свої подвиги. Дмитро Миколайович, мені здається, нікуди не ходив, зі спогадами не виступав. Чи згадувати не було що. Чи не любив багато говорити. Інколи до нього приходили друзі. Здається, грали в преферанс, інколи всю ніч «гуділи». Так розказувала про нього його не перша жінка. Нам вони не заважали, бо ми жили в старому будинку, ізоляція тут була добра. В подружнє життя сусіда ми якось теж не вникали. Він був на той час уже в солідному віці. Потім його жінка чомусь від нього пішла, переїхала до своєї доньки. Спільних дітей у них не було. А далі вже було цікавіше: у нашого сусіда з’явилася молода симпатична жінка. Ого! Виходить – він справжній герой! Свою квартиру Галина Василівна залишила дітям, а сама з усім багатим манаттям переїхала у трикімнатну квартиру Дмитра Миколайовича. Хто б не погодився? Але старий же, потребує догляду. Нічого. Догляне. Трикімнатна квартира того вартує. А потім просочилася ще одна плітка, а може й правда. Жінка та працювала на розкройці кримплену. В цей час це була модна тканина. Якимсь чином, як саме – в те я не вникала, Галині Василівній вдалося на тому кремлені розбагатіти. В ті далекі радянські часи інколи цікавилися: звідки в тебе такий достаток? І мусиш пояснювати. Треба було бути дуже багатим, аби тобою не цікавилися. Галина Василівна зміркувала правильно: чоловік – герой радянського союзу. Про що мова? Хто тепер у неї буде питати про її достатки? Але даремно я так на неї. На загал Галина Василівна виявилася дуже порядною жінкою і прекрасною господинею. І свого героя вона добре доглядала, хоч я не знаю, чи мала вона від нього хоч крихту радості. Ми з Галиною Василівною не заприятелювали, але підтримували добросусідські стосунки.
А плітки, як вода: хочеш чи не хочеш – просочуються. От і просочилося. Таке диво! До нашого сусіда приїхала дочка! Від першого шлюбу! А я й не знала, що у нього є дочка. А, власне, чого я мала б проте знати? Була не молода вже жінка, дуже гарна, а ім’я мала цікаве і оригінальне. Звали її Кама. Не Камелія, не ще як-небудь, а Кама. Таке було її повне ім’я. І треба ж таке! Так жінці не поталанило! З приступом апендициту вона потрапила в лікарню. Треба ж таке! Приїхала з Уралу, щоб у Львові прооперуватися. Доля? Може й так. Я теж зі своїми бідами на той час лежала в лікарні. І вийшло так, що ми з Камою опинилися в одній палаті. Я б і не знала, хто вона, та ім’я у неї дуже вже рідкісне було. Я собі уявляю, як їй було скружно в чужому місті серед чужих людей. Галина Василівна її щодня відвідувала, а інколи то й двічі на день. Однак, ясна річ, прикро їй було. Я обізвалася до неї перша.
- Скажіть, Камо… ви дочка Дмитра Миколайовича?
- Так.
- То ми з ним сусіди.
- Я зрозуміла.
- Вам не повезло.
- А мені все життя не везе.
- Все життя? Це дуже жорстоко.
- Уявіть собі. З самого малечку. Власне, я не зовсім права. До п’ятнадцяти років все було гаразд. Батько добре заробляв, ми не бідували. Я вчилася, на танці бігала, казали, що гарна була. П’ятнадцять років… А потім…
Замовкла. Пауза затягнулася. Виглядало так, що жінка завагалася: казати чи не казати. Я її не приспішувала. Та інколи людині хочеться, як це пояснити – не знаю, хочеться вихлюпнути свою душу.
- В свої п’ятнадцять років я втратила матір.
- Це трагедія.
- Ще й яка трагедія. Потім я жила з тіткою, з маминою сестрою. Вона добра була, була мені за матір. Однак за матір’ю я сумувала.
Зітхнула.
- Зате з батьком вам поталанило. Герой радянського союзу.
- Так. Поталанило.
Знову замовкла. Знову завагалася: чи казати?.. А потім таки зважилася.
- А чи знаєте ви, що мою матір убив батько?
Мені забракло слів.
- Як убив? За що?
- Як убив? Банально просто: застрілив. За що? З ревнощів. Була якась вечірка. Мама з кимось танцювала, а батько приревнував. Всі потім дивувалися, казали, що приводу для ревнощів не було. Батько й сам потім дивувався. Але був підпилий і… Сталося, що сталося. Не повернеш. Я пішла жити до тітки, а батько, доки був на волі, жив сам. Його відразу не взяли. Батькові родичі ще сподівалися, що якось вдасться його відкупити. Були впливові і багаті. Він і сам, мабуть, на те надіявся. Тримав себе так, наче нічого не сталося.
Якось прийшов до нас тітки вдома не було. Він спокійний, ні каяття, ні розпачу. Довго і пронизливо дивився на мене. Аж моторошно стало мені під тим поглядом.
- Гарна, – сказав. – Аж занадто гарна. Все одно тебе трахне якийсь бандюк. То вже краще я.
До мене не дійшло. Я дивилася на нього і нічого не розуміла. Я просто не могла того зрозуміти. І він зґвалтував мене. Власне, навіть не зґвалтував, а легко взяв мене, бо на таке я не сподівалася. Потім я довго плакала, а він дивився на мене, мовчав, а потім сказав:
- Чого ревеш, дурепа? Однак треба було б. якщо хочеш, то переїдемо в інше місто та й будемо жити.
Він ще тоді не думав, що його посадять. Я плюнула йому межи очі. Нічого. Він, здається, навіть не зрозумів, що тоді коїлося зі мною. А мені тоді було п’ятнадцять літ. Я проте нікому не сказала, навіть тітці, що була мені за матір. Комусь сказати? Який сором. З того часу я зненавиділа всіх чоловіків. Не хотіла ні кохання, ні заміжжя. Ви може й не повірите, але я з того часу так ні з ким і не була.
Камі стало наче трохи ніяково за свою відвертість переді мною, перед чужою жінкою. Та може це краще: відритися чужій людині, а ніж близькій. Мені по-жіночому і по-людськи було її жаль. Знівечене життя. І ким! Її батьком! Рідним батьком!
За вікном супився день, наче і він дослухався до нашої розмови і йому було прикро.
- І що потім? – спитала я, аби щось спитати.
- Потім… Батька посадили. А тут війна почалася. Йому запропонували штрафний батальйон.
«Виживеш – героєм станеш, все тобі проститься. Загинеш – смертю хоробрих. І також все проститься».
Вижив. І став героєм радянського союзу. А я приїхала, бо треба було з документами порядок зробити. За всі ті роки я з ним ні разу не зустрічалася.
- І він вас не шукав?
- Не шукав. А навіщо шукати?
- Пробачте, Камо, мою чисту жіночу цікавість, а як ви зустрілися?
- Нормально. Окинув поглядом мене всю. Старий вже чоловік, а погляд хтивий. Гидотно мені стало під тим поглядом.
- На матір схожа, – сказав. – Гарна.
- А мене запекло-запекло.
- А його ні?
- Думаю, що ні. Принаймні, я того не побачила. Так що… Герої бувають всякі.
Незабаром Каму виписали, і вона поїхала на свій Урал. Ми розминулися, щоб більше ніколи не зустрітися.