День за днем, тиждень за тижнем, рік за роком минало життя. У ньому свої одвічні проблеми, бо без проблем не можна. Проходять, пробігають роки. Вони не зупиняюься, не оглядаються. Хтось чогось не встиг – його справа. Їм байдуже.

Отак і Галька. Жила собі, вся в клопотах, в турботах – діти ростуть. Весною поховали діда Пилипа. Згас тихо і безболісно, наче не хотів чи боявся комусь завдати прикрощів. Напередодні сказав Гальці:

– Буду я , дочко, вмирати.

– Не вигадуйте, дідусю.

– Не вигадую, дитино. Тільки ти за мною не плач. І дітям скажи, щоб не плакали. Я прожив, слава Богу, довге життя. Всякого набачився і натерпівся. Та Богу дякувати на мої старші літа ти знайшлася. О, знаю, який це тяжкий хрест був для тебе. Та добровільно ти його прйняла. Нехай тебе Бог благословить за твоє добре серце, як і я тебе благословляю.

Галька хотіла щось сказати, та старий зупинив її.

– Чекай. Не перебивай. Бо сил у мене мало і часу обмаль. Добре, що весною дав мені Бог відійти. Це якось відрадніше. Буду молитися, дитино моя, за тебе і за внуків моїх. Я знаю, за вас молиться і дочка моя Софія. А тепер ще я з нею з’єднаюся. А ще… Я хотів сказати… Дай води. Дух забиває.

Напився з кухля та й відкинувся на подушки. Галька вже не могла стримувати сліз.

– Тихо. Не плач. Не  треба. Що я ще хотів?.. А-а, ще хотів сказати… Виходь заміж. Не дивися на дітей. Вони вже підросли. Ти їх не скривдиш. От за Тимоша і виходь. Порядний чоловік. Він любить тебе. І дітей любить. А на людей не зважай. Хто там буде що казати – то пусте. Ти знаєш. Дякую. Цареві Небесному, що дозволив мені відійти при повному розумі. А зараз вже йди. Відпочивай. Бо завтра тобі буде трудний день і багато мороки. Вибачай.

– Я посиджу з Вами, дідусю.

– Ні, ні. Іди вже. Поспи. Може й я засну…

А на ранок його вже не було. За старим чоловіком не так голосять, як за молодим. Та за Пилипом плакали, бо в житті він не мав жодного ворога чи недоброзичливця. Щось комусь порадив, когось заспокоїв, потішив. А коли молодший був, то й силою своєю доклався, щоб допомогти в роботі.

Поховали, як годиться. Віддали йому належне. А життя не зупняється. Далі тече, біжить, спішить. Та ще й робота його приспішує. А вже в тому житті і веселе, і сумне поруч. І весілля, і народження, і смерть.

Незадовго померла і Тимошева мати. Ще й не стара була. Хворіла. Це якось підкосило Тимоша, такого міцногго та дужого. Тепер він не міг бути в своїй хаті, що здавалася йому пусткою. Все частіше був з Гальклою, допомагав їй чим міг.

Якось зайшов він до Гальки та й розказує:

– Знаєш, мені мати сьогодні приснилася.

– Кажуть, це на погоду. І як вона тобі приснилася?

– Стояла біля стола, молитовно склавши руки, дивилася на мене та й казала:

– Чого Гальку не сватаєш? Ти думаєш, я не знаю, що ти її любиш?

А я їй:

– Ви ж нізащо Гальку не хотіли.

– Не хотіла, доки жива була. А тепер… Мене нема… А хто тобі сорочку випере? Хто тобі страву зварить? Бери Гальку. Кращої жінки  тобі не знайти.

Прокинувся я – а матері нема. Тільки наче легенький вітер війнув по хаті. Повіриш, мені аж лячнно стало. Помолився я, та вже до світанку не спав. Невже і справді мати приходила?

– Думаєш – то й сниться.

– Та не думав я. Такого і не придумав би. А може, Галю, давай і справді поберемося? Намитарилися ми з  тобою. І в злиднях жили, і в роботі. То даваай хоч трохи поживемо в радості, для себе.

– А діти?

– Та діти вже виросли. Вони нам на заваді не будуть. Он Василька вже до армії забирають, а Оля заміж збирається.

– Так, збирається. Рано ще їй, ще зовсім молоденька. Я вже так її відмовляла, так відмовляла – не помогло. Аж розплакалася. То я й покинула відмовляти, щоб потім на мене не нарікала.

– То добре, Галю. Але зараз не про те. Зараз про нас з тобою.

– Ой, Тимоше, я б і рада. Повіриш? А як я дітям скажу? Дорогі діти, ваша цьоця Галя заміж виходить. Так чи що?

– А хоч би й так. Діти вже дорослі. Та й я їм не чужий. Знають мене. А тим часом давай твою хату до пуття доводити. Бо там вже мишва господарює. Роботи там непочатий край. Надовго вистачить. Треба дах перекрити, підлогу покласти і все інше. Сама знаєш. Можна було б жити у мене, та моя хата старіша, теж рук просить. А твоя і більша,і новіша. А будемо живі та здорові – нову хату колись поставимо.

– Ти великий мрійник, Тимоше.

– А що? Не мрію ж я про грушки на вербі. Хоча міг би і про таке помріяити. Ми з тобою не гірші за других.

– Та покищо поживемо з дітьми. Ще рано кидати їх а призволяще.

– То ти згідна?

– Я вже давно погодилася. Ти знаєш. Ще тоді, як ти мені перший раз цукерки купив, а я тебе увечері поцілувала.

– Галю, щастя ти моє!

Та в обійми її! Та й ну цілувати її! Та й ну голубити! Галька спершу відбивалася, а потім принишкла. Може тієї миті вони обоє вже давно чекали. А Тиміш все шепотів та й шепотів:

– Серце ти моє! Зориночка моя! Щастя моє!

– Яке там щастя? – Сміялася сумовито Галька. – Хібащо півтора лиха. Ще мало ти біля мене наробився на чужу родину, хоч та родина вже й моєю стала.

– То була моя воля. Ніхто мене до того не змушував. Сам хотів.

– Але ж із-за мене.

– Це було в радість, Галю.

Дітям так і сказали: так, мовляв, і так. А що ж тут? Діти вже великі. Чекали, як вони приймуть таку звістку. А вони заплескали в долоні і засміялися. А Христинка спитала:

– Цьоцю Галю, і Ви будете у вельоні і у весільній сукні? З вас буде гарна молода. А я за дружку буду. Можна ж мені за дружку бути?

На неї зашикали.

– Яка дружка! То ж наша мама.

– Хіба мама? – Зашарілася Христинка.

–  Аякже. Мама і є, – Поважно, зовсім по-дорослому сказав Василь. – Ми не кликали її мамою, але ж вона була нам за маму.

Галька витирала сльози, Тиміш розгублено м’яв кашкета.

– Ні, Хримтинко, – розчулено сказала Галька. – Я не буду ні у вельоні, ні в шлюбній сукні. Мені вже не пасує. Та й весілля у нас  не буде. Підемо до сільради, розпишемося, візьмемо шлюб, тихо, без зайвого галасу – та й по всьому. І все у нас буде, я к і було. Будемо покищо жити з вами. Аж поки Христинка не підросте ще трохи. А потім виберемося на мою хату. А за цей час ми її  трохи підправимо, упорядкуємо.

Христинка була розчарована.

– А я думала – весілля. А чому ви не хочете?

– Стара я вже, Христинко.

– Ні, Ви ще гарна. Дуже гарна.

– Правду каже Христинка, – обізвався Тиміш. – Бо, якби не була гарна, то хіба ж би я її посватав?

Всім нараз стало так гарно і весело, і горя ніякого у них не було.

– Годилося б шампанського, – знічено сказав Тиміш. – Та, якщо ми про те не подбали… То де ти його зара візьмеш?

– А я знаю, де є шампанське, – посміхнувся Василь. – У нашому буфеті.

– Там мусить бути страшенно дорого, – похопилася завжди ощадлива Галька.

– То не біда, – сказав Тиміш.- Не кожного дня ми його п’ємо.

Та й вимівся з хати.

А по якімсь часі всі пили шампанське за молодих, смакували цукерками і тортом, а в слоїку на столі пломеніли троянди. А найголовніше – в цій хаті поселилася радість, велика людська радість. Така радість хоч інколи має витати у кожній хаті.