На селі все люди бачать, все люди знають. Спостереглиі те, як Тиміш допомагає Гальці на чужій господарці поратися та чужими дітьми клопотатися.

– Ти, Тимчику, йшов би в зяті до Пилипа. Пристав би. А чого? Галя молодиця нівроку. Та й ти, Слава Богу, вдався. Галька ще б і своїх дітей народила. І було б, як кажуть : «В нашого Омелечка невеличка сімеєчка».

Підсмикували Тимчика. Та він собі нічого з того не робив. Не червонів навіть. А часом і своє слово докинув. Відповідав цілком серйозно:

– Подумаю – то може так і зроблю.

– Тоді вже буде двоє диваків на селі: Галька і ти.

– А це, між іншим, нікого не обходить. Краще вже бути диваком, ніж дурнем.

І замовкали ті, кому сказати більше нічого було.

А тут на селі ще одна придибенція трапилася. Чоловік приїхав з якоїсь газети. Про Гальку в газету хоче писати. А що ж? Нехай пише.

– Галька того вартує. Жінка, можна сказати, героїчна. І чоловік на фронті загинув. Чого ж не написати?

– Отак! Щоб знали! Була собі Галька, а стала Галина Семенівна.

Доки той газетяр до Галини допитався, то вже все село знало, хто до них приїхав, чого приїхав і про що хоче писати. Доброзичливці вже й Гальці переказали, щоб чекала гостя. А Гальку, як накрутив хто, як ґедзь її вкусив. Ще тільки того їй бракувало. Цілий день ходила, як несамовита. А надвечір і газетяр нарешті приплуганився.

– Ви Галина Семенівна?

– Так. Або просто Галька.

– Ну, Галька – це якось…

– Нормально. Мене всі так кличуть.

– Ви вдова фронтовика?

– А це вже, вибачайте, нікого не обходить. Це мій біль, і я нікому не давала такого права в ньому копирсатися.

– Ви чомусь так налаштовані… Я б сказав, агресивно.

– Кажіть, чоловіче, чого вам треба, бо в мене море роботи.

– Та, власне… Все село про вас говорить… Яка ви незвичайна людина. Та й не тільки ваше село.

– Що село говорить – дива в тому нема. Так вже на селі ведеться. Народився хтось – говорять, вмер – теж говорять. А вже як живе, що їсть і що п’є – то й гадки нема: всі все знають. Що село говорить – то нехай собі. А що ви також вирішили поговорити – це вже не личить такому поважному чоловікові.

– Ні. Я, власне, вирішив про Вас в газету написати.

– Про мене? В газету? Ну знаєте. От тільки спробуйте. То я до вашої редакції доберуся. Та я там таке зроблю, що Вам жарко стане.

Журналіст до такого не звик. Газета! То ж велике діло. Кожен би радий був потрапити на її сторінки. Оосбливо на селі. А тут…

– Я, власне… А що ж тут поганого? Нехай читають люди. Нехай знають.

– А я вам сказала: ні. От тільки спробуйте.

І пішов той журналіст, дивуючись, бо таке з ним було вперше. Як хлопчиська, його виставили за двері. Не чув за собою вини. Хотів же якнайкраще.

А село знову мало тему для розмови: як Галька газетяра відбрила.

– Та хай би писав. А що їй? В газеті покрасувалася б.

– А навіщо це їй? Що їй з того?

– Ну… просто. Пошана.

– Пошана – це коли свої люди про тебе добре слово скажуть. Без газети. А газета – тьху! Про всяких покидьків у газеті гарно пишуть. Хіба ж ви не знаєте? Пошана! Хтось ту газету на цигарки пустить, а то й до виходка візьме. От і вся пошана.

Регіт, шарварок на селі. Де двоє зійдуться, там тільки й розмов, що про газету і про Гальку.

– Добре Галька зробила, що відбрила того газетяра.

– А я кажу, що зле. Нехай би через Гальку та через газету наше село прославилося.

– А наше село і без газети славне. Скільки козацьких ватажків з нього вийшло. Не знаєте? То спитайте нашого вчителя історії. Він вам все розкаже. Як по писаному, прочитає.

– Ні, що там не кажіть, козаки козаками, а Галька таки вартує, щоб про неї в газеті написали. Хіба ж ні? Такий труд на себе взяла, такий клопіт: чотирьох чужих дітей і старого діда доглядати! І хоч би щось з того мала. Хто б з нас на таке зважився? Та ніхто! Їй-Богу, що ніхто.

– Он як заговорили! А ще недавно взивали Гальку останіми словами, плювали їй у слід. А тепер вже Галька хороша? Та вона й колись була хороша. Просто оббріхували її та всякі плітки про неї розпускали.

Вирувалро село. Людям тільки дай про щось поговорити. Та найбільше тішився Тмміш. Він щиро сміявся, уявляючи собі, як виглядав той газетяр, котрого Галька так немилосердно виставила.

– Він десь, певно, зрадів, що буде мати матеріал для газети. А тут – облизня спіймав.

І сміявся до несхочу. Аж дід Пилип втрутився.

– А я вже й собі виглянув – думав і своє добре слово сказати. А тут таке. Мені аж шкода його стало. Бився чоловік в дорогу, наміри мав добрі, а тут… Та може нехай би вже писав.

– Ні вже, – ще не оговталася від злості Галька.

– Нема чого з мене посміховисько робити.

– Ну все, все, – заспокоював її Тиміш. – не сердься вже на нього. Така в чоловіка робота.

– То нехай іде город копати – більше толку було б.

– Хто на що вчився, Галю. Що кому доля присудила. У кожного доля своя. І нарікати на неї не треба.