Чобітки всім якраз прийшлися.

– Добре око маєш, – посміхався дід Пилип. Він посміхався, а в очах йому стояли сльози.

– І мені чобітки? – Здивувалася Христинка.

– Аякже. І тобі. Хіба ж ти в нас не дівка? А ще ж і чемна, і слухняна, і мені допомагаєш. Заробила.

– Це вона так каже, бо їй, найменшій, доношувати зі старших доводиться.

– Я знаю. Це образливо.

Оченята у дітей світилися втіхою. Їм не терпілося вже негайно, взутися і піти по селі, щоб всі бачили, які у них новегькі чобітки.

– Куди? – Незлобиво гарикнув дід Пилип. – Такі чоботи на свято носити треба. А ви вже б і понищили.

Похнюпилися діти. Їм ледве не до плачу.

– Ні, дідусю. Такі чоботята не для свята, а на щодень, щоб ніжки сухенькі були. Он як Степанко поплатився за мокрі ніжки. Он як відхворів.

– Але я вже здоровий, – запевнив хлопчик, бо ж і йому хотілося пройтися в новеньких чобітках. А то ще, крий Боже, не пустять. А  в очах благання: пустіть і мене.

«Що ж скаже цьоця Галя ?»

– Добре, що одужав, мій хлопчику. Тепер твоїм ноженятам тепло буде.  І тепло, і сухо.

Раптом Галька похопилася:

– Ой, я ж зовсім забула. Олю, як вони тут? Чемні були? Слухняні?

– Слухалися. Тільки Степанко…

– Олько, я ж просив!

Степанко заплакав: раптом у нього за його поступок чобітки заберуть?

– А брехати не можна.

– Ну що вже там сталося?

– А Степанко кухлик розбив.

– Кухлик? Який кухлик?

– А той полив’яний.

– А-а, буває. Нічого страшного. Він же не навмисне. Правда ж, Степанку?

– Так, я ненароком. Молока хотів з того кухлика напитися.

– Я ж тобі казала, що цьоця Галя не буде сваритися.

– А чого ж сваритися? Ну, все. Забули про той кухлик. Я ж тут вам цукерки купила.

І дістала з кошика згорток. Галька вперше так зблизька відчула і побачила, як добре принести маленьку втіху в дитячі серця.

– Це не тільки для вас, а й для дідуся.

– Дід вже старий. Нащо йому цукерки? – Сяяв очима Пилип, але цукерку взяв. Він все крутив у руках чоботи.

– Мабуть, коштують немало.

– Та… Трохи коштують.

– Але, пся їхня віра, клеєні. Та то нічого. На те я майстер. Прошию. Щоб довше трималися.

– Це ж вам стільки роботи…

– Це робота гарна. Краща, ніж старе гноття рятувати.

А діти знову посмутніли. Це ж тепер треба чекати, доки дід ті чоботи прошиє. Це ж сьогодні неділя. Дід нічого не буде робити. Хіба завтра. А їм би хотілося вже.

 

І нарешті. Всі в новеньких чоботятах урочисто вийшли за ворота. Якби навіть хтось не помітив їхніх нових чобіт, то помітив би дитячі сяючі личка, а тоді вже неодмінно на чоботи глянули. Отже, нові чоботи побачили всі. Побачили і здивувалися: така розкіш на теперішні часи. Нечувано. А тут і Галька по воду йде. Явдоха її вже ніяк дочекатися не може. І нарешті. Дочекалася. Привітавшись, спитала:

– Певно, то в тебе, Галько, Америка з пакунками завелася?

– Америка? А де б я її взяла, ту Америку?

Зітхнула.

– Нема в мене, тітко, ніякої Америки.

– А то бачу, Пилипові онуки всі в новеньких чобітках. Всі! Ну, думаю собі, розбагатіла Галька. А з чого? Тепер всі з американських пакунків багатіють. Коли бідний багатіє, то відразу видно: або нові штани собі купить, або нові чоботи.

– То не багатство, тітусю, то бідність нужду свою латає.

– Ой, так, так. А я от й кажу: біда Пилипові, що дочка померла. Велика біда. Зате хоч на старості трошки добра зазанає.

– Яке вже там добро?..

– Е, не кажи. Відколи ти в них, добре Пилипові. І доглянутий, і нагодований. Шкодують тебе люди, Галько. Вже б і своїх дітей могла глядіти. Може б і посватав хто. А так… Зав’язала собі світ. Скапариш свій молодий вік, чужих дітей доглядаючи.

– А вони мені вже й не чужі. Мої вони. У кого що заболить – то в мене болить. Ой, піду я вже. Загаялася.

Підхопила свої відра та й пішла, а Явдоха сперлася на свої ворота і стояла, чекаючи нової бесіди.