Так і зробили. Старий і діти ночували у Гальки, а тут… Заледве нові стіни не клали. І вже зовсім несподівано прийшли Гальчині товаришки. Галька аж просльозилася.

-Сестрички мої! Яка я вам вдячна. Чи то вам Тимчик сказав?

– А як сказав, то що?

– Добре зробив. А звідки б ми знали?

Та й закипіла робота. Шкребли, дерли, ліпили, мастили і мили, мили. Все перетрясли, пересушили, всі порохи повибивали.

– Сам Бог нам помагає. Дивіться, яка погода.

А коли все поставили на місце, позастеляли, Галька сказала:

– Ще знадвору.

– У тебе, Галько, що? Великдень?

– Хай і Великдень. Нехай для сиріт в очах розвидниться.

 

У хаті чисто і тепло. Кіт Мурко біля грубки гріється. Пахне смачною стравою. В хліві корова мукає, поросята кувікають – не можуть звикнути до нового місця, кури сокочуть, півні співають, Тимко пліт заплітає, щоб кури з подвір’я не вивтікали. А Галька, як та вивірка, поралася скрізь. Старий Пилип дивився на те все і ніяк не міг зрозуміти, чого та молодиця коло роботи так падкує. Не родина, не своячка, а он як коло роботи заходилася.

А село гудом  гуло.

– Чи ви чули? Галька до Пилипа перебралася.

– До якого Пилипа?

– Та до Никандришиного.

– А чогобто?

– Не знаю. Якби злакомилася на що – так ні на що.

– А може то хтось  буйду таку пустив?

– Та яку буйду? Коров вже туди перегнала, курей і поросят перевезла. Тимчик перевозив.

– Дива! Щоб сказати на хату злакомилася – так Гальчина хата більша і новіша.

– Може просто сиріт пожаліла?

– Хто? Галька пожаліла? Ота вітрениця?

– Чого вже та віртениця? Пам’ятаю, як Мар’яна заслабла, то не хто інший, а Галька її гляділа. Не така вже вона й погана, я к про неї кажуть. Чужу бідду розуміє. От і пожаліла сиріт.

– Може й так. Тільки я щось не дуже Гальці довіряю.

– Та ж не Пилипа вогна хоче приворожити.

– Та вже не Пилипа. То правда.

Отак судили-рядили жінки, а Галька собі своє знала. Поралася в чужій хаті та на обійсті, як у себе вдома, якби не жалоба, то ще й пісню якусь заспівала б. Та не можна було. Пораючись, казала до найстаршого хлопчика:

– Ти, Васильку, найстарший. Мусиш мені хоч трохи допомагати, бо я сама ради не дам.

Хлопчик по- дорослому глянув на Гальку. Діти в біді скорше дорослішають.

– А що я маю робити? Ви кажіть – то я буду допомагати.

– Ти до школи ходиш у другу зміну, то перед школою міг би корову попасти. Хоч інколи. Хоч на якуь годину.

– А вона не колеться?

– Ні, вона спокійна.

– То добре. Завтра ж і пожену.

А тут і Христинка нагодилася.

– Цьоцю Галю, а Ви мені ляльку пошиєте?

– Не знаю, спробую. Правда, не знаю, як це у мене вийде.

– А сукенку для ляльки пошиєте?

– І сукенку пошию. Думаю, це у мене вийде краще, ніж лялька. Бо я ляльку  ще ніколи не шила. А коли ми розживомося, то купимо магазинську ляльку. А ле це ще не зараз. Найперше вам треба  якічь чоботята купити.

– У нас є чоботи.

– Є, дитино, але геть усі подерті. Треба нові купити. Бо зима спитає, чи ти взутий.

– А як вона спитає? Хіба зима вміє говорити?

– А вона просто морози нашле. Змерзнеш в ноги –  от і згадаєш, що в тебе  чоботи подерті.

– Дід кожного дня ті чогобити лагодить.

– То добре, що лагодить. Але то вже горе, а не чаботи. Там вже нічого лагодити. Треба нові. То ходімо вже до твоїх ляльок. Покажеш мені, яку ти ляльку хочеш.

Прийшли до хати – а тут Степанко сидить сам не свій. На стіл схилився, лице йому пашить. Доторкнулася до чола.

– Матінко Божа! Та ти весь гориш.

– Голова болить. І дихати важко.

– Захворів. Сонечко моє, роздягайся та лягай. А я піду по лікаря.

– Не хочу лікаря, – заплакав Степанко. – Він мені уколи буде робити.

– Не знаю, синочку, але, якщо треба, то мусиш трохи потерпіти. Це ж для того, щоб ти скорше одужав.

– Не хочу уколів, – плакав хлопчик. – Ті уколи нічого не поможуть. Он мамі скільки тих уколів робили, а нічого не помогло.

– Тобі поможуть. Ти просто застудився.

– Ноги промочив. Чоботи подерті.

– Я знаю. А зараз… Цить, не плач. Ти ж козак, а козаки ніколи не плачуть. І чоботи купимо. От поїдемо на базар – і купимо.

– Грошей нема.

– Тим не журися. Головне – ти одужуй.

– Якщо вже так треба ті уколи робити, то нехай робить. Я потерплю.

– Молодець, Степанку, – погладила хлопчика по голівці. Безпомічне маленьке пташеня.

– А зараз постарайся заснути.

А сама ламала голову: за що дітям ті чоботи купити?

«Але найперше треба, щоб Степанко поправився. Горить увесь. Лікар сказав, що у нього двостороннє запалення легенів. Його б в лікарню. Та що заараз в тих лікарнях? А хіба ж в район наїздишся? Воно й тут ліків ніяких нема. Ставимо банки. А що ті банки? Та ще молоко, мед, малина. Добре, що надбала. Бо що б ми робили?»

Сиділа біля дитини. Хлопчик марив, кликав маму. Вночі не спала біля Степанка, а вдень робота. Спала з лиця, схудла, змарніла. Забігав Тимчик, допомагав, як міг.

– Ти, Галю, мусиш і про себе думати, – казав.

– Потім про себе. Зараз головне, щоб Степанко одужав.

І нарешті просвіток – у хлопчика спала гарячка.

– Тепер пильнуйся, сонечко. Не вибігай надвір, одягайся.

Оля з усіх дітей була найсумирніша. Тихенька, слухняна, добре вчилася, любила читати  книжки. Якось в неділю Галька їй сказала:

– Олечко, лишаю тебе за господиню.

І до дітей:

– А ви щоб її слухалися. Я на базар поїду, то може вам щось куплю. Якщо ви будете слухняні.

Ставила дитячу ніжку на папір і обводила олівцем. Потім підписувала. Інакшої ради не було.

– Чоботи? Ви нам купите чоботи?

– Не знаю, – посміхалася. Бо й справді не знала, що з того вийде.

Вдома позбирала всі свої шелянові хустки. Коли вона в них буде ходити? Не дівка ж… А ще вовняні рядна, нові простирадла.

«Може хтось щось купить…»

Та й повіз її Тимко на базар. Довго з тим товаром настоялася. Люд бідний, грошей обмаль. Та дівки ростуть, заміж виходять. Та на кожний товар рано чи пізно знаходиться  свій покупець. І на Гальчин товар знайшовся. Рада була, що хоч трохи щось вторгувала. Дивився на неї Тиміш, а потім і свої парубоцькі запаси вийняв та й до купи доклав.

– Навіщо це ти, Тммоше?

– То не тобі. Знаєш. То дітям.

Сльози в очах.

– Вже б і своїх могла годувти. Але, якщо вже так… То я що?

– Вони вже мені, Тимоше, як мої. Повіриш?

– Що вірити? Бачу. Добре серце маєш, Галю.

– Могла б мати і своїх дітей. То правда. Любила б їх і гляділа б. І що, Тимоше? Мої діти росли б у добрі  і в теплі, а ті бідували б? Не могла б я так жити.