А якось під осінь чутка по селі розійшлася: Никандриха померла. Не стара ще була. Знали, що слабувала. Але слабувати – то одне, але померти… Та у нас про те ніхто не питає. Нічого від нас не залежить. Бог сам знає, кому скільки віку відміряти. Зітхали та божкали жінки. Покинула Никандриха старого батька, йому вже за вісімдесят було, та четверо дітей. Найстарший хлопчик мав щойно десять років. Пожурилися всі, поплакали та й розійшлися. У кожного свої клопоти. Кожний свою біду поганяє. Всі розійшлися, а Галька зосталась. Сиділи діти, розгублені та заплакані, сидів старий Пилип, слабий та безпомічний, і розумними очима дивився на світ. Біль і розпука стояли в його очах. А що він міг?

– Покинула мене…І не сказала, що я маю робити з тими дітьми, як їм дати раду, коли я вже й собі ради не дам.

Глянула Галька довкола – і їй стало лячно. Все було занедбано, запущено, бо ж хвора лежала. Діти брудні, недоглянуті.

«З чого почати? – Думала Галька. – Найперше треба дітям якусь вечерю зварити».

Та й стала дивитися, що тут можна придумати. А тут і розігнатися ні до чого.

– Господи, як ті люди жили? Що їли? А діти ж…

Чого забракло – додому побігла, принесла. Заодно корову видоїла, курей зачинила. Діти їли галушки, пили молоко та й у своєму горі трохи наче повеселішали. А найменша шестилітка Христинка спитала:

– Ви тепер у нас за маму будете?

– Ні, доцю. Ваша мама померла. А я – цьоця Галя. Прийшла до вас, щоб вам не так тяжко було.

– Ви у нас тепер будете жити?

– Буду, якщо не виженете.

– А коли люди вмирають – то це назавжди?

– Так, моя дитино, назавжди.

Христинка заплакала.

– Цить, доцю, не плач. Ваша мама з неба дивиться на вас. Давайте ми не будемо її смутити.

Нагодувала дітей, повкладала їх спати, сама лягла на якійсь канапчині. Діти поснули, а вона все думала та й думала. Якщо вона завтра піде додому, то що буде з дітьми та старим Пилипом? Та й знову думала.

Роботи Галька не боялася, та тут її було стільки,що й не знала, за що братися.

Встала зраненька, наносила води, поставила гріти. Внесла балію та й взялася дітей мити та голови їм вичісувати. А потім до Пилипа.

– Давайте, дідусю, і ви заодно.

– Та я вже якось…

– Ні-ні. Сьогодні у нас день такий – всі мусять митися. І нема чого встидатися. Ви ж мені, як батько.

– Дай тобі, Боже, здоров’я, дитино, що ти нами так заопікувалася. Пропали б ми. Тільки важко ж тобі.

– Нічого. Я ще молода, при силі.

А потім взялася за прання. Ой, скільки ж того прання. Та, як кажуть: очі бояться, а руки зроблять. І робили руки. Аж крижі боліли ту воду носити. Та мусила. Бо хто ж зробить?

Звідкись Тимчик дізнався, що вона тут. Знайшов її. Привітаввся та й кинувся воду носити, а потім ломаки рубати. Галька дивилася на нього з вдячністю і любов’ю.

– Галю…

І те «Галю» прозвучало для неї, як найпестливіше слово.

– Галю, що ще?

– А ще… На тобі мої ключі, біжи до моєї комори,  там на полиці візьми шнурки. Тільки не старі, а нові. Пошукай там. І принесеш. Он бачиш, скільки напрала. Треба розвісити, доки погода.

Та й завісили з Тимчиком увесь садок.

– Любо дтивитися, Галю, на твою роботу.

– Мені й самій не віриться, що я стільки напрала. І тобі дякую, що поміг.

– Та що там?

– А ще ж хату виліпити і вимастити. В середині і знадвору.

– Скажи коли, то я прийду допомагати.

– Хтось скаже твоїй матері, то вона подумає, що ти в прийми йдеш.

– Та нехай собі.

– Ой, Тимоше, думаю, що найперше хлів та курник треба до ладу привести. Вже треба було б мою корову сюди перегнати. І курей можна буде сюди переселити. То ж не діло тричі на день додому бігати. От з поросятами гірше. Буду тебе Тимоше, просити, щоб ти  для поросят клітку якусь зробив. Правда, бачу, що тут нема з чого. І в мене нема.

– Пусте. Я щось придумаю. Завтра приїду возом та й трохи щось привезу. Полагоджу хлів, курник, а потім станемо удвох та й виліпимо і вимастимо. А тоді вже і клітку зроблю. Скільки там тої рботи.

– Я й не думала, Тимчику, що з тебе такий господар.

– Як і з тебе господиня.

Зиркнули одне на одого та й посміхнулися.

– То завтра готуй сніданок. Я зраненька й приїду.

За день упорядили і хлів, і курник, і клітку для поросят.

– Нехай сохне, а завтра й перевеземо. Колись тут, видно, добрий господар жив.

– Колись жив. Господаря війна взяла, а господиню хвороба сточила.

Старий Пилип вийшов подивитися.

– Ого! Як ви хлів зробили. Тут і самому жити можна. І ти, Тимоше, долучився. Дякую тобі. А платити, вибачай, нема чим.

– Та що ви. Яка там плата! Треба допомогти – то я й поміг. Галя обіцяла нагодувати. То я за харч і стараюся.

– Галя нагодує. З неї господиня добра, дай їй, Боже, здоров’я.

– Я от думаю, дідусю… Доведеться Вас з дітьми в мою хату переселити.

– Ти що! І не думай. Я з своєї хати ні ногою.

– Та не лякайтеся так. На кілька днів чи на тиждень. Доки в хаті будемо поратись. То ж знаєте, скільки порохів буде. Нащо Вам тим дихати?

– Ох, дочко, скільки ти маєш з нами мороки. Якби жила моя Софія…

Та й сльозу змахнув.