Не було кращої жінки на селі, як та Галька. Була собі молодиця бідова. Раз те, що маленька, зграбненька, з тонким та гнучким станом, була схожа на дівчину-підлітка; а друге те, що мала гострий язик і меткий розум. Кого відбрити – то так відбриє, що той і очі відведе, і голову опустить, і більше не поткнеться до Гальки липнути чи з нею до суперечки ставати – хай їй біс! А кого привернути – о,  тут вже Гальку вчити не треба, сама знає, що сказати, а головне – як сказати. А як гляне – все, нема хлопа, пропав.

– Чи ти, Галько, медом помащена? Чи тебе в любитстку купано? – Сміялися її приятельки. Трохи сміялися, а трохи й заздрили, бо жодній ще не вдалося Гальку обскочити. Галька на таке у відповідь заляскотіла сміхом.

– За любисток не пам’ятаю. Може й купана. А за мед… Якби медом помащена, то набридали б мухи та оси, а то – хлопи. Аби їм трясця!

Ох, і не любили ж Гальку жінки за ті ласощі, якими вона чоловіків приворожувала. Ох, і не любили. А вже чихвостили її найостаннішими словами. І в очі, і позаочі. Бо кому ж таке сподобається? Була правда, а була й брехня. Все на неї, на Гальку, наче в селі більше і жінок не було. А Галька що? А нічогісінько. Не відсварювалася і не виправдовувалася, але й не каялася. Не раз декотрі жінки погрожували відлупцювати Гальку чи хочаб вікна їй побити. Погрожувати – погрожували, але пальцем її ніхто не смів зачепити, бо захист мала Галька. Який? А все тих же чоловіків. Спробував би хто-небудь Гальку зачепити. Мав би на горіхи. Своєї вини не дуже й чула. Бо як пригріє інколи когось з чоловіків… То хіба ж це лихо? Вона теж жива, їй теж жіночого щастя хочеться. Та яке там щастя! Сльози самі. Тільки плакати Галька не вміє. А як пройме сльоза, то плаче потай, щоб ніхто не бачив. А потім утреться – та й знову весела. А що на серці – того не знає ніхто. Часом і сама перед собою криється. А з чоловіками… Трохи щось було, а трохи й не було. Та що вже там? Хто буде достеменно розбиратися? Грішна – це знали. Та й сама Галька не заперечувала. А на скільки грішна – в тому Бог колись розбереться. Щось їй простить, а за щось доведеться відбувати покуту. Галька це знає. Ну, а покищо… Про неї казали:

«І до плуга, і до рала, і до хлопців гоца-драла».

Бо таки й так.

Отак і жила та бідова молодичка. Часом з квасом, а порою з водою. Та попри те Гальку любили. А що весела була, то без неї не обходилася жодна забава на селі. Ні весілля, ні хрестини, ні ще якась гулянка. Галька завжди була найпершою гостею. Бо без неї – і забава – не забава. Тут якось забувалися всі її погрішності. А хто ще так заспіває, як Галька? Без неї і пісня – не пісня. А вже як любила завести «Ой за гаєм зелененьким». Так і думалося, що та вдова, котра брала льон дрібненький, то вона, Галька. Тому та пісня так лягала їй на душу. Ніхто й не дивувася.

А пів села похресників! То вам що?

А тут неділя випала. Сидить Галька з приятельками у себе ж таки на подвір’ї. Сидять ото на лавчині та й зубоскалять. А що їм ще? У будень наробляться до ломоти в кістках, а в неділю вже відводять душу у пересмішках та піснях, хоч у кожної на серці… Та цур з тим серцем. Що йому потурати? Довкіл розкіш така. Сонечко гріє, птаство аж заходиться співом, півні кукурікають,  наче змагаються між собою, квітки пахощами своїми заповнили, здається, цілий світ. А тут сидять молоді повоєнні вдови. Наплакалися, натужилися за своїми чоловіками. Та що з того? У смерті їх не виплачеш і не випросиш. Ще у котрої є діти, тій і тяжче, і легше. Тяжче, бо тим дітям лад давати треба, а легше, бо хоч якась розрада є. А тут ось сидять молоді, гарні, та бездітні. Подивишся на них – і сльози самі на очі просяться. Сидять, зубоскалать – так вже в їхньому гурті заведено. А розійдуться… Та це вже кожна собі як сама знає. Про те у них говорити не заведено. То тільки Мотря голосила на все село, коли її чоловік раптом повернувся, живий і здоровісінький. А вона ж на нього «похоронку» одержала. Дурна баба! Замість  того, щоб тішитися, ридма ридала. Всі свої вдовині сльози та жалі за один день виплакувала. Чоловік на таке аж розсердився.

– Чи ти, жінко, за полюбовником плачеш, що я , повернувшись, вас розлучив?

Заледве тоді погамували їх обох. Живуть тепер, як Бог приказав.

Сидять молодиці. Одна з одної лаха дре. Так веселіше.

– Дивися, Галько, дивися. Тимчик іде. Заведеш?

– Ще й як заведу.

– Та ну!

– Не віриш?

– Тимчика не заведеш.

– А хіба Тимчик не з того тіста?

– Об заклад?

– А хоча б і об заклад.

– На що?

– На пляшку горілки. Тільки не самогонки, а «казьонки». Хоча… Я й без горілки заведу.

Тимчик – вже старший парубок, ласий до дівок, та ніяк не жениться. Тимко, Тимофій він. Та в дитинстві називали Тимчиком – так і прилипло до нього те ім’я, як припечатав хто: Тимчик – та й по всьому.

– Тихо, тихо. Йде.

– Здоров був, Тимчику.

– І ви здорові будьте.

– Чого спав так довго?

Спаленів.

– З чого ти взяла? Я давно вже встав.

– То не вмивався. Он очі заспані.

Ще дужче почервонів.

– Куди так, Тимчику?

– Та… Мати послала.

– Якщо до магазину, то й нам що-небуть купи.

Посміхнувся самими кутиками вуст.

– Що ж вам купити?

– Не нам, а Гальці. Вона каже, що цукерки дуже любить. Якби, каже, хто цукерки купив, то поцілувала б.

– За цукерки? Тьху на тебе!

– Я Тимчика і без цукерок поцілую.

– Брешеш.

– А чого б я брехала? От візьму й поцілую. А хто мені має що до розказу?

Тимчик і на подвір’я завернув. Молодиці регочуть.

– Цілуй, Галько, як обіцяла.

– Отак серед дня? Та з мене кури сміялися б. І що за смак у такому поцілунку? Увечері, при місяці – то інша річ.

– Маєш, Тимчику, надію. Тепер іди за цукерками. Це тебе не обмине.

Тимчик червоніє, міниться і йде.

– Парубка в краску увігнали.

– Нічого. Зате ніхто не сваритиметься. Добре, що не жонатий. Та де ти тих нежонатих набереш?

– То правда… Котрих війна забрала, котрих свої постріляли, а котрі й досі на Сибірі гибіють.

–  А чого це ви знову на сумне звернули? Домовлялися ж.

– Та коли без того нік не можна.

– Тихо. Тимчик іде. Цукерки несе. Ти ж, Галько, про нас не забудь.

А Тимчик і справді приніс цукерки і Гальці віддав.

– Дякую, Тимчику. Дай тобі, Боже, гарну пару.

– Та воно щось…

А котрась докинула:

– Як сам не подбаєш, то Бог не дасть.

– А справді, Тимчику, чому ти не женишся? Адже зараз маєш і до кольору, і до вибору. Хоч дівчат, хоч молодиць.

Примовкли сумно. Бо кого таке розвеселить? А Тиміш присів на порозі клуні та й голову опустив.

– Чого журишся, Тимчику?

– Що в тебе грошей нема.

– А якби були?

– Тоді б не журився.

– І може посватав би?

– Може б і посватав.

– Тепер і мені шкода, що в мене грошей нема.

– Сватай Гальку. У неї є гроші. Неміряно.

– А де ж вона їх взяла?

– А скарб знайшла. В полі виорала.

– Плетіть, плетіть, поплети. Ще злодіїв на мою хату накличете.

– Перестаньте. Галька і так боїться сама спати.

Регочуть молодиці. Тимчика підсмикують. Таким тільки попадися на язик.

– Ти, Тимчику, іди вже. Бо, якщо мати за чим послала, то довго чекати буде. Так і борщу не зварить, тебе чекаючи.

А Тимчикові не хочеться йти. Він би з тієї Гальки ока не спускав. І женився б на ній. Та знав, що своїй матері він невісткою не вгодить. Тому й не жениться. А якби так про Гальку заговорив, то мати б йому глумениє зробила. Ще й Гальці дісталося б. І чого люди ту Гальку так не люблять? Молодиця – як молодиця. Більше поговору, як тієї правди. Мовчить Тимчик. Парубкує. Ходить попри Гальчині вікна та й зітхає. Парубкує Тимчик, бо, окрім Гальки, нема йому на селі ні дівчат, ні молодиць.