Нарешті приїхали. Толькова жінка не дуже люб’язно їх зустріла. Уста посміхалися, а очі іскри викрешували. Та нічого. Виглядало все пристойно.

• Куди згрузити весь той хлам? – спитав Только у дружини.
• В гараж, – недбало кинула.
• Ти чуєш, Маню? – сказав Сільвестр. – Наші пожитки – то хлам, а ми тоді хто?

Стенула плечима, а в очах сльози.

• Поспішили ми з тобою, Маню, хату продати. Тепер і повернутися нема куди.
• Чекай, Сільвестре. То так спочатку. Утрясеться. Сини ж.

Потім була вечеря з випивкою. Було видно, що випити тут любили і уміли. Сільвестр з подивом дивився на свого Толька. Він його таким не знав. Маня пити відмовилася, а Сільвестр випив чарочку для годиться.

• Слабо, тато, слабо. Що ж ви так?
• Та я не дуже за тим зіллям. Хіба що при святі. А так…
• А в нас це діло люблять. Та й то… Наробиться чоловік, як віл, то чого ж і не випити?
• Не знаю, як можна пити в таку спекоту, – докинула Маня. – Тут і дихати нічим.
• То, мамо, вам спершу так. Звикнете. Завтра відпочивайте з дороги, звикайте до нашого клімату, а після завтра й поїдемо.
• Куди поїдемо? – здивовано і ошелешено спитала Маня.
• На дачу. Я ж вам казав. Тільки от з Петром сперечаємося: чи до нього на дачу, чи до мене. Ще не вирішили.
• То ми з вами жити не будемо? – все ще не могла второпати Маня.
• Яке там! У нас дачі без догляду. Що в Петра, що в мене. А там вже все росте. І полити треба, і прополоти. Самі знаєте. Нам ніколи.
• А чому Петро на вечерю не зостався?
• Не захотів – то й не зостався.
• А я думав, ми завтра чи після завтра до Петра поїдемо.
• Не поїдемо. Нас ніхто не кликав.
• Якось воно не дуже. Батькам годилося б.
• Сказати чесно: ми з Петром ладимо, а наші жінки не дуже. Тому все якось так складається.
• Але ж я і твоя мати ні з ким не сварилися.
• Завтра заїде Петро, передайте йому гостинці – та й поки що мусить так бути. А там побачимо. Олександро, – гукнув до жінки. – Ти батькам постелила?
• Так, так. Там постелено.
• Ходімте. Я вас проведу.