Минали роки. Джемелюкам до старості йшлося, а не до молодості. Сини в гості приїжджали.  Добре живуть на тій Херсонщині. Тяжко роблять, а але щось і мають. Там і поженилися. Без батьків, як тепер водиться. Із невістками приїжджали. Обіцяли з часом і онуків привести. Тішаться Джемелюки за синів та за своєю молодістю сумують, котра, як відомо, не повертається.

• Була молодість – була й сила, – зітхав Сільвестр. – А тепер що?

Сини на те мали свою балачку.

• А ми тату і мамо, не гризіться. Продавайте хату і все, що маєте, – та й до нас. Ваша хата ще добра. Ще хтось купить. Та й город коло хати, та й садок. Хтось знайдеться. Ще й немалі гроші можна буде взяти.
• Та як же ж продати? – забідкався Сільвестр. – Тут все робилося своїми руками: і хата ставилася, і садок садився, і на городі кожна грудочка землі через руки перейшла. Як же ж його продати?
• За те будете коло нас. Онуків будете глядіти. Хіба ж це мало?

Манька завагалася перша.

• Що, старий? А може й справді? Будемо собі коло дітей та коло онуків…
• І тобі не шкода нашої хати, нашого садка та города?
• Чому ж не жаль?.. Але ж старість… Вона, клята, як лисиця, підкрадеться.
• А люди? Як ми там будемо серед чужих людей?
• Люди скрізь люди. Сьогодні чужі, а завтра гляди ж – уже й своїми стали. Давай думати, старий.

А сини своє:

• Вам там буде добре. Будете жити, як на курорті.

Начеб то вони знають, що то таке той курорт. Думали, думали Сільвестр з Манькою, журилися, плакали, а потім стали купця на свою садибу шукати. Не довго й шукали. Молода сім’я купила. А чого ж не купити? Все добротне. Доглянуте, для себе люди старалися. Село зворохобилося. Всі тільки про те й говорили.

• Ви чули? Джемелюки хату продають, до синів їдуть.
• Добре роблять. А що їм ще? Своє як не скривиться, то подивиться.
• А я кажу: дурні. В своїй хаті й своя правда. Не нами сказана.
• А старість?
• І не кажіть. Між своїми людьми якось воно… І вмирати наче легше.
• Чужі люди чи свої люди – то таке… А там же таки діти.

Доки люди судили-рядили, Джемелюки тим часом складалися. Сини наполягали, щоб батьки нічого того не брали: у нас, мовляв, все є.

• Це у вас є, – сказав Сільвестр. – А ми хочемо, щоб і в нас було. Ми все це роками наживали. З важкою працею. Тому все це нам таке дороге.

Сини дали собі спокій: нехай беруть. Однак дивилися на батька з матір’ю як на диваків.

В’їхали на Херсонщину. Спека така, що не продихнути. Манька, як риба, хапала повітр’я відкритим ротом. Потай від Сільвестра ковтала пігулки, а інші – так постійно були у неї під язиком. Все бачив Сільвестр. Нічого від нього не приховалося. Спитав у хлопців:

• А душі у вас тут бувають.
• Не часто.
• А як же тоді у вас тут щось росте?
• Поливати треба.
• А така спека часто буває?
• О, то ще не спека. Буває і поза тридцять п’ять.
• Ой-ой-ой, Манюсю куди ми з тобою попали?
• Ну чого ви? Не хвилюйтеся. Відвеземо вас на дачі – там ви будете, як на курорті.
• Ми на курортах не бували, то й не знаємо, як воно там. Але бачу я, діти, що на погибель я сюди привіз вашу матір. Не приживеться вона тут. Ой, не приживеться. Та й я… Ой, хлопці, ми тут довго не протягнемо.
• Звикнете. Адаптуєтеся.
• Та мені, Сільвестре, вже краще, сказала Маня і поклала в рот ще одну пігулку. Скружно похитав Сільвестр головою і більше не сказав нічого. Було пізно щось казати. А потім все ж спитав:
• А дача – то де?
• О, далеченько від нас. Моя хоч трохи ближче, а Петрова майже серед степу. Степ та й степ. І більше нічого.
• Ти чуєш, Маню?
• Та чую…
• Зате які там кавуни визрівають! Солодкі – солодкі. Які дині! А помідори! Та кращих помідор либонь, ніде не має. Тільки потрібний догляд. Поливати треба. Та й охороняти. Бо приїдуть дядьки на бездоглядне поле та й наберуть собі всього, чого їм хочеться.