Сім’я Джемелюків жила майже на краю села. Садиба їхня вільготно та розкішно розташувалася собі на горбочку, наче споглядала зверхньо на інші оселі, що цвіли вишняками нижче від неї. У господаря було ім’я не зовсім звичайне для села – Сільвестр. Таке ім’я було на все село тільки у нього. Чи то батьки таке ім’я йому придумали, чи може священик нарік хлопчика таким іменем. Ім’я само по собі непогане. Просто незвичне. Та люди до всього звикають. Звикли й до нього імені. От його жінку звали просто Маня. Очевидно, була таки Марія, та чоловік її Манею називав. І звучало те ім’я в його устах так ніжно і голубливо, що відразу ставало зрозуміло: любить чоловік свою жінку. І таки ж любив. Найкраща хустка – для Мані, що нова кофтина – для Мані.
- Водить Сільвестр свою жінку, як дівку, – заздро казали жінки.
- Бо вона у мене того вартує, казав Сільвестр, коли чув таку мову. І таки вартувала. Бо вже така господиня була – на все село. Найбіліше і найтонше полотно – у Мані, найчистіший город – у Мані. А що вже гуси – то у всьому селі ні в кого нема таких чистих гусей.
- Чи ви, Манько, своїх гусей щодня миєте, що вони у вас такі чисті?
- А що їх мити? – сміялася. – Самі у річці купаються.
- У всіх купаються. Але таких чистеньких гусей нема ні в кого.
І не казала їм Маня, що вона своїх гусей у чистенькому хлівчику тримає. І дихається їм легко, і вагу набирають. І додому від річки ідуть самі, без пастуха, не шльондрають по чужим городам.
- Не що, як Манька слово якесь знає. Як скаже – так гуси і слухаються.
- Може й знає. От дивлюся у мене. Задируть голови, та й летять на чужі городи. Тільки дивися за ними. Вже наступного року, як дочекаю, не буду гуску садити. Занедбаю їх до лихої матері – та й усе.
- Манька господиня. І коли вона все встигає? Двоє дітей. А дає собі раду.
- Я у Маньки ніколи хліба не позичаю. Навіть тоді, коли в край треба.
- А чого так?
- Бо я такого не спечу, щоб віддати. От не спечу нізащо.
Судили-рядили жінки. А Маня тим часом шкребла, мила, прала, полола, – все робила так, що любо було глянути. Не любила стояти отак чи сидіти з жінками на колодках та й ляси точити. Їй завжди було шкода часу.
- Вся хоча б їхніх хлопчиків, – продовжували теревенити жінки. – Завжди чистенькі та охайні, наче вони ніколи в поросі та в болоті не бавляться.
- Може й не бавляться.
- Ну що ви! Хіба ви знаєте таких дітей? Бавляться. Тільки Манька без кінця їх перебирає, миє та пере з них.
- А що вже виховані. Ну як вже можна так дітей навчити? Всі ми вчимо своїх дітей. Але щоб так… Ну Толик – той хоч старший. А Петрусь… Маленьке таке. Привітається ще й склониться. Аж чудно дивитися.
- Батьки вчать. А ви б на них у церкві подивилися. Не кожен дорослий знає, що і коли робити. А вони знають. Була якось в неділю, то всі тільки на них і дивилися. Я ще собі подумала:
«Хоч би не зурочили. Бо люди всякі очі мають».
- Манька певно і від вроків слово знає. О, напевно, що знає.
- І добре, що знає. Бо ж діти.
- І дає Бог людям такі очі.
- То не Бог дає. То…
- Та й замовкли. Бо саме Сільвестр по воду ішов. Привітався з жінками та й пішов собі.
- Ото чоловік! Хоч би на одну жінку глянув. Чи стара, чи молода – йому однаково. Хоч би зачепив котру.
- Він казав якось, що у нього, окрім його Маньки, жінок нема.
- Так і сказав?
- Так і сказав. Везе жінці. І не така вже Манька й красуня. Вже сива, хоч ранувато ще їй, ходить, наче перевальцем, а так… Жінка – як жінка. Що в ній такого?
- Е, не кажіть. З лиця воду не пити. Зате ж і в хаті, і на дворі – чистота. Наче так і дощ ніколи не іде, і болота ніякого немає. Е-е, Сільвестр знає, чого його жінка вартує.
- У Сільвестра з Манькою і поля багато не було, і з худоби корівчина і конячина. У повоєнні роки, а може й раніше таке водилося, про те не скажу, люди між собою спрягалися у того один кінь, у другого один – глядеш, разом уже й пара коней. А з парою коней можна уже й орати, сіяти і урожай збирати. І зібрати, і додому звести. Бувало, що супряжники за щось пересваряться та й розійдуться. Роби тоді що хочеш. З Сільвестром спрягалися роками. Допомагали одні одним, як у великій сім’ї.
Та з часом постали колгоспи – лиха та непорадна година. Поле забрали, коней забрали. Яка там супряга? Захмарений ходив Сільвестр, як і всі господарі, кому поталанило з війни живим повернутися.
- Нічого не зробимо, – казав Сільвестр. – З державою не посперечаєшся. Маємо город – ото і все. Були всякими-такими господарями, а стали шарпаками.
А тут і сини підросли. Молодший щойно береться парубкувати, а старшого вже б і женити.
- Та ні, – казав Только серйозно, зовсім по-дорослому. – Відбуду армію та й завербуюся.
- Горенько моє! – сплеснула руками мати. – Чи ти не чув, чи не знаєш, що по тих вербовках буває? Буває й так, що гарує чоловік, гарує, а потім додому голий-босий повертається. Ще добре, коли повертається. Горе одне з тим вербуванням.
- Ой, мамо, не всім так, як ото ви розказуєте. Аби дав мені Бог армію відбути, тут-таки завербуюся.
- Про що ви сперечаєтеся? – урезонив сперечальників Сільвестр.
- Теля ще не народилося, а баба вже з довбенькою бігає. Нехай спершу армію відбуде, а там може ще й передумає. Час покаже.
Перемліла Манька, перев’ялилася, доки в тій армії був. Воно, звісно, не війна, та ладу і спокою на землі не було. Та нарешті таки дочекалася. І що? Не довго й потішилася. Не забув син своєї задумки. Таки завербувався. Кудись аж на Херсонщину.
- Бідна моя дитина! Кажуть, що там така суш, що земля тріскається.
- Нічого, мамо. І там люди живуть. То для ледачого скрізь біда. А для того, хто робити вміє, сім бід – не біда.
Може й так. Що Манька в тому знала? Далі райцентру вона ніде й не була. Може й так… Вислав потім у конверті ту бавовну, що вони там на Херсонщині збирали. Той конверт по всьому селі ходив – одні другим показували, яке диво росте на тій Херсонщині. Там і справді сонце пражило землю – аж вона тріскалася. А от… живуть люди. І працюють, і щось таки заробляють.
Відбув Петрусь армію – Только і його до себе покликав. Приїжджай, мовляв, робота є. а там у селі ти нічого не заробиш. Як вже Манька плакала, як просила – не упросила, не ублагала. Поїхав і Петро. Зосталися Сільвестр з Манькою самі, як пара голубів сивенькі.
- Що ж ми, старий, робити будемо?
- А те, що другі старі роблять. Я навчуся люльку курити, а ти будеш насіння лузати.
- Ти б тільки сміявся та б жартував. А воно зовсім не до жартів. Гляділи дітей, гляділи, а на старість самі зосталися.
- Нічого, Маню, не зробиш. Поведенція тепер така пішла. Раніше поле людей тримало. А тепер що? Колгоспи не тримають. А з того колгоспу інакше не вирвешся: або на цвинтар, або на вербовку. Що молодим дивуватися? Старі вербуються. Он Гилько. Скільки йому вже? А й собі завербувався. В Тайгу, на лісоповал. А ми що? Будемо жити, робити, доки здужаємо, а там буде видно. А якщо подумати, Манюсю, то ми з тобою не такі вже старі. Ще так недавно витанцьовували на весіллі у Василя Півторака. Пам’ятаєш?
- Давно то було, Сільвестре.
- Хіба давно? А я думав – недавно…
- Час біжить… Та й то правда. Плач чи не плач – а жити треба.