• Іди, Петре. Пізно вже. Подумай про сина.
• Я хотів би, щоб і ти про нього думала.
• Про твого сина?
• Я хотів би, щоб він став і твоїм сином.
• У нього є мати.
• Вона… Ну, ти знаєш. Що про те зайвий раз говорити? Можеш у неї спитати.
• Ще чого!
• Я не пияк. Це тобі кожен скаже. І робота у мене є. І заробляю я добре. Ми могли б зняти квартиру. А там би і до своєї доробилися. Я на роботі на доброму рахунку. Я все вмію робити: і їсти варити, і прати. Ти б нічим не клопоталася.
• Такий хороший чоловік! Такий скарб! Тільки чомусь жінка з тобою не хоче жити. Як ти мені це поясниш? Але не треба пояснювати. Ми вже прийшли. На добраніч!
• Постій ще трішки.
• Май совість. У тебе на руках спить дитина. Іди вже.

І він пішов. Куди – мене це якось не обходило. А дитина? Ну… Дитина – це… Болить. Але чого мене має боліти доля чужої дитини, у котрої є батько і мати?

 

Петрова жінка працювала кондуктором в трамваї. Її принизливий голос я вже впізнавала. А якось вона навіть підійшла до мене. Чоловік, мабуть, похвалився.

• Я Петрова жінка. Поки що. Я знаю про вас. Вчитеся.
• Вчуся. І працюю в цеху.
• А я от… Без освіти. Тому… Кондуктором.
• І кондукторів треба.
• Так. Але…
• Шматок хліба кожен заробляти мусить. І кожен заробляє його по-своєму, на будь-якій роботі.
• Петро казав, що хотів би з вами одружитися.
• Це він вам казав?
• Так. У нього серйозні наміри.
• Не знаю, які у нього наміри. У мене ніяких намірів нема.
• Я йому Тарасика віддаю. Двох дітей мені не прогодувати. А так… Я собі Миросю лишаю. Вона ще маленька. Їй ще мама потрібна.
• Мама всім потрібна. І Тарасикові також.
• Так. Але Тарасик уже більший. Він розумний хлопчик. Буде вас водити.

«Господи! Чи є серце у тієї жінки? А може вона хвора? Свою дитину спокійно віддає у поводирі! Мати Божа, зглянься на цей грішний світ!»

• Громадяни пасажири! Хто зайшов, прошу передавати на квитки.

І вже до мене:

• Перепрошую. Робота.
• Розумію.
• Мій чоловік не пияк, не ледачий, спокійний, можете сміливо за нього виходити заміж.
• І не подумаю. Щоб ви те знали. У нас з вашим Петром нічого не було, нема і бути не може. Я не знаю, що він вам нафантазував, але я йому ніякого приводу не давала. Причепився, як шевська смола, і ніяк не відчепиться.
• Ну чого ви так? Тарасик до вас прив’язався. Він сказав, що ви – хороша тьотя.
• Ми з ним кілька разів їхали в трамваї. І все. І більше нічого. Повірте мені.
• Громадяни пасажири…

«Що за напасть! А головне – звідки? Живу собі, нікого не займаю, працюю, потім втомлена іду в університет, обмаль часу, обмаль грошей… І звідки таке?»

 

Петро знав розклад моїх занять. Він чекав на мене біля університету з дитиною на руках. Збоку це виглядало цілком пристойно. Але, Боже мій! Ніхто ж не знав, яка це для мене проблема. Я просила, я благала, щоб дав мені нарешті спокій, я сварилася, заледве що не матюкалася – зважала на дитину. Не допомагало.

• Мені що, охоронців наймати чи як?
• Ну… Найми. Нехай мене відлуплять. І дитину мою.
• Що верзеш, придурку? До чого тут дитина?

Тарасик заплакав.

• Не плач, Тарасику. Тато так жартує.

І ми знову їхали пізнім трамваєм, і чужа дитина засинала у мене на руках.

 

У Москалівці дощі ідуть, у Білозірці річки течуть, а в нашому Львові ні дощів, ні річок, тільки бідна Полтва, схована людьми під землю, в котру стікають усі міські нечистоти. А колись і Полтва річкою була. Чистою, прохолодною. І риба в ній водилася. А за русалок не знаю. Може й водилися, а може й ні, бо текла Полтва по самому центру міста. Перевели люди річку, знівечили. Гнівається вона на людей, а інколи її гнів вибухає, і тоді вона рве труби кайданів, в котрі її закуто, і розливається брудними потоками по вулицях міста, немов каже:

• От що ви з мене зробили!

І тоді плачуть хмари над містом, сумують густі тумани, і супляться всі львівські леви.

Я їхала у відпустку. Їхала до тих дощів, що ішли в Москалівці, до тих річок, що текли в Білозірці, до свого зеленого раю, до батьківської оселі. А доки я їздила, доки я відпочивала, чужий наречений, очевидно, прибився до якогось берега, а моя з ним пригода, слава Богу, на тому закінчилася.