Якось Юзя сказала:

• Я не люблю тебе за те, що ти така у всьому правильна, судження твої такі незаперечні. А разом з тим я тебе поважаю за те ж саме: за твою правильність, незаперечність і безкомпромісність.

Я на таке засміялася.

• Ти помиляєшся, Юзю. Не така я вже й правильна. Я сама роблю дуже багато дурниць, потім картаю себе, а потім знову беруся за свої дурниці. Хоч вмію комусь інколи щось добре порадити. А судження мої… Що думаю, то те й кажу.

Після нашої такої відвертої і не зовсім звичайної розмови кілька днів Юзя до мене не заходила. Видно таки образилася. А потім все ж підійшла – і знову за своє. І що ви думаєте? Я врешті-решт погодилася зустрітися з її кавалером, котрий, власне, ще і її не був.

Він чекав на мене біля гуртожитку, і ми повагом пішли у скверик за Полтвою і там сіли на лавчині. На кого ж ми скидалися? Не думаю, що на закохану парочку. Я намагалася прибрати офіційного вигляду. Думаю, що я скидалася на журналістку, що брала інтерв’ю, якщо чесно, то мене це мало хвилювало. Єдине, чого б мені не хотілося, то щоб крізь мою офіційну машкару не розгледів співбесідник мою злість, невдоволення, і страшенну байдужість і до нього, і до його родинних стосунків, а зрештою і до Юзі, що над усе хотіла вийти заміж або, принаймні, мати постійного коханця. То нехай собі. Нехай їй таланить. Це ж так природно. Звичайне людське бажання. Але нехай це буде якось поза мною. Бо це мені зовсім не цікаво і обтяжливо.

Порожня балачка. Примітивні судження. Мене тягнуло на позіхи. Я ледве себе стримувала. Довго і нудно розповідав про своє сімейне життя. Він збирається розлучатися, але я так і не зрозуміла, через що. Та, зрештою, він мене так занудив, що мені було байдуже, що там у нього і через що.

«І таке чмо комусь подобається? Навіть на безлюдному острові. Щоб тільки він і я… Чекай-но, що він таке каже?»

• Що ви сказали, Петре?
• Я кажу, що Юзя дуже хороша дівчина.
• Поза всяким сумнівом.
• Але ви б мені більше підійшли.
• А ви мені ні.
• Чому? – здивований і ошелешений.
• Бо ви дурень.

Я спаленіла. Ще мені тільки того бракувало.

• Чого ви так? Ми б з вами добре жили. Дитина не була б на заваді.
• Боже мій! Припиніть ту маячню.

Я встала.

• Ходімо вже. Я не хочу слухати ваші дурниці.
• Чому дурниці?
• Припиніть.

Мені здавалося, що, як тільки він скаже ще хоч слово, я кинуся на нього з кулаками.

Він провів мене до гуртожитку.

• Коли ми з вами зустрінемось?
• Дасть Бог – ніколи.

О, я тоді ще не знала, на що здібні нахабні дурні.

По недовгім часі до мене прибігла Юзя.

• Ну як?
• Не питай мене, Юзю. Ні про що не питай. Це покидьок. Вважай, що я в тебе відбила кавалера, котрий мені до сраки. Але ти сама того хотіла. Не сумуй, Юзю. До нашого берега що не пристане: як не гімно, то засрана тріска.

Юзя похнюпилася і пішла геть. Більше ми про Петра ніколи мову не заводили. Та мої пригоди на тому не закінчилися.

 

Пізній вечір. Я їду в трамваї з університету. В гуртожитку на мене ніхто не чекає. А вік мій такий, що міг би вже хтось і чекати. Міг би, але не чекає. І вік мій тут ні до чого. Тим не журюся. Мені щойно 25. Чи вже 25… Менше з тим. Так склалося у моєму житті. На руках у мене сидить чужа дитина. П’ятилітній хлопчик. Вже пізно. Дитина хоче спати. Хлопчик вже майже засинає.

• Не спи, Тарасику. Бо як тебе татко додому понесе? Чи понесе?
• Понесе. Він сильний, – сонно муркоче дитина.

Я люблю дітей. І цього хлопчика б любила. Але це чужа дитина. Чужа і скривджена. Я про те не забуваю. Цей хлопчик за межами моєї любові. Чоловік з дитиною сватається до мене. Я сліпа, а він зрячий. Отаке-то, Секлето… Те сватання мене не тішить. У тієї дитини є мати. Це добре, що є мати. Так і має бути. Просто батьки між собою поділили дітей. Поділили, як нажите разом майно. Мати лишила собі дівчинку, меншу, батькові віддала хлопчика. Як таке може бути – не знаю, і не розумію. Це ж твоя дитина. Хіба ж не болить? Я ще своїх дітей не мала, але серце у мене вже боліло. За чужу дитину боліло. Ні, чоловіче, не топчи стежку до мене. Бути дитині за мачуху при живій матері – нехай вона живе сто років – ні, це не для мене. Мені не треба такого ні чоловіка, ні коханця. Іди собі, чоловіче, на інші руки, приставай до іншого берега.

А дитина зовсім засинає.

• Бери його, Петре. Мені виходити.

Я сказала «мені», а не «нам», хоча це була кінцева зупинка.

• Я проведу тебе.
• Не треба. Іди додому. Дитина спати хоче.
• У мене нема дому.

Це мене якось не обходило: нема – то й нема. Тільки за дитину якось серце боліло. За чужу дитину. Хоча… У матері серце не болить. А втім… Я в тих людських вчинках і стосунках нічого не розумію. Петро бере мене під руку і веде до гуртожитку. На руках у нього сонний хлопчик. Лице у мене пашить. Мені незручно. Ще хтось щось подумає. Тоді це для мене багато важило. Це вже потім, за ніщо оббрехана пліткарками, я перестала на те зважати. А тоді ще…