Чужі клопоти

Я тоді жила у Львові по вулиці Торф’яній у гуртожитку від підприємства, де працювали сліпі. Я теж належала до того товариства. Працювала в цеху, а після роботи йшла до університету, бо вчилася на вечірньому відділенні. Поєднувати роботу і навчання було важко, але цікаво.

В нашій кімнаті в гуртожитку завжди було повно людей. Часом це втомлювало. А що зробиш? Якусь таку притягувальну силу мала наша кімната чи ми з Марійкою. Звучала радіола, хтось навіть пробував танцювати. Які там танці! Кімната тісненька. І так добре, що на двох. Марійка активістка, а я вчуся в університеті.

Юзя смикнула мене за рукав.

  • Поговорити треба.

Легко сказати – поговорити! А де? Спробуй тут знайти хоч якийсь закуток. Скрізь людно. Пішли до неї в кімнату. Там не було нікого.

  • Послухай, Таню. Я завела собі кавалера.
  • Та ну! Де ти його взяла?
  • Випадково на вулиці познайомилися.
  • На вулиці? Це небезпечно і якось…
  • Нічого небезпечного. Він нормальний.
  • Я так розумію… Він не з наших?
  • Ясна річ, що не з наших. Він зрячий.
  • Зрячий? А навіщо йому сліпа?
  • Не знаю. Сказав, що я йому сподобалася.

Юзя знітилася.

  • І ти повірила.
  • А який йому сенс вигадувати? У мене ні грошей, ні квартири. Місце в гуртожитку.
  • Слухай, Юзю, а може він страшніший від атомної війни.
  • Та ні. Дівчата його бачили. Казали, що нічого.
  • Ага! Дівчата його бачили! То ти приводила його в гуртожиток?
  • Та… Приводила.
  • А розум?
  • До чого тут розум?
  • Ну, Юзю, навіщо тобі таке? Це, знаєш…
  • Він погано живе з жінкою. Збирається розводитися.
  • Ще не розведений? Щойно тільки збирається? Ой-ой-ой! По-моєму, Юзю, ти вляпалася.
  • Ну чого відразу вляпалася? Не знаю. Він мені подобається.
  • То й що, що подобається? Але ж жонатий!
  • Я ж тобі кажу: погано живе з жінкою.
  • Ой, Юзю, вони всі так кажуть. У чоловіків завжди так: вони хороші, пухнасті, а їхні жінки погані.
  • Я так і знала! Ти – моралізаторка! Хіба ти можеш когось зрозуміти? Я вже шкодую, що затіяла з тобою ту розмову.
  • Тоді… Забули, наче не було ніякої розмови. Я пішла.
  • Чекай.

Юзя розплакалася.

  • Скажи, Юзю, – я заговорила не так різко. – Скажи… Навіщо ти мене покликала? Роби собі, як знаєш, – і квит.
  • Пробач. Мені важить твоя думка. Я тобі ще не все сказала. У нього дитина.
  • Отуди к бісу! А в тім… того треба було сподіватися. Коли чоловік жонатий, то дитина – цілком нормально.
  • У них двоє дітей.
  • Боже мій! Двоє! Ще краще.
  • Але жінка собі меншу дитину лишає, а старшого хлопчика йому віддає. Хлопчикові п’ять років.
  • Поділили дітей, як меблі. Господи! Чи Ти є на світі?

Але Юзя мене не чула. Вона вся була на емоціях і продовжувала свою розповідь.

  • Розумієш… В такому випадку ніхто нікому не буде платити аліментів.
  • То я тебе вітаю.
  • Ти знову іронізуєш?
  • А що мені ще лишається? А якщо серйозно… Юзю, опам’ятайся. Навіщо тобі таке? Чужа дитина! Ти собі уявляєш? Ти що, своїх дітей народити не можеш? Принаймні, ти ще не пробувала. А він… Може пияк якийсь, може… та мало що. Ні, Юзю, я б тобі не радила.
  • Не пияк. Це точно. Він був у мене, я хотіла пригостити його самогонкою – відмовився. Значить. Не пияк. Пияки від такого не відмовляються.
  • То він тут у тебе, я бачу, частий гість?
  • Був у мене два рази. Але нічого такого не думай. Він був з дитиною, так що…
  • А щодо пияків, дорога моя, то ти дуже помиляєшся. Запойні пияки можуть відмовитися від випивки, бо, коли вони вип’ють, то їм вже потім важко зупинитися.
  • Та ні. Він на такого не схожий. Словом… Словом, я хочу, щоб ти з ним зустрілася.
  • Я? Отуди к бісу! До чого тут я?
  • Я хочу, щоб ти про нього сказала свою думку. Ти в людях краще розбираєшся.
  • Знаєш, Юзю, що я тобі скажу? Пішла ти… Мені робити нічого! З чужими кавалерами зустрічатися! І прийде ж таке до голови!
  • Я тебе попросила. По-товариськи. Хіба тобі важко?
  • Моя думка тебе цікавить? То я тобі вже її скажу. Та хіба ж ти до неї дослухаєшся? І ще… під яким соусом я буду з ним зустрічатися? Як хто? Як твоя родичка? Як сваха? Це ж смішно.
  • Як моя товаришка. Я йому вже сказала, що хочу знати про нього твою думку.
  • Сказала! Без моєї згоди! Без мене мене женили!
  • Я не розумію. Хіба тобі так важко? Я ж тебе попросила.
  • А я тобі без зустрічі з ним скажу: тобі це не треба. Жени його поганим віником. Все. Нехай мириться зі своєю жінкою. Та й живе. Заради дітей.
  • Ти така розумна! А він не може з нею жити.
  • Не може! Чому?
  • Я не знаю. Мені не зручно було про таке питати.
  • Ну от! То що мені у нього про те питати?
  • Та ні. Ти просто з ним поговориш, а потім скажеш мені, що ти про нього думаєш.
  • Вже кажу: жени його поганим віником.
  • Шкода.
  • Тоді виходи за нього заміж, виховуй його дитину і не морочи мені голову. До чого тут я і моя думка?

Ми розійшлися в не дуже доброму настрої. Мене лютило те, що я мала перебирати чиїсь клопоти на свою голову. І справді, чого я маю зустрічатися з чужими кавалерами? І про що я з ним маю говорити? А Юзя сердилася на мене, що я не хочу їй допомогти, хоча й сама до ладу не знала, в чому мала бути та моя допомога.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 + 9 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.