І хлопці побачили жінку в чорному.

– Монахиня чи що? – пробурмотів молодший. – І де вона тут взялася?

Старший мовчав. Тільки серце йому калатало і збілів весь, як стіна.

– Що, хлопці? – спитала баба Текля. – Хотіли поживитися, та не вийшло? Церковця бідна, нема тут ніяких скарбів. Постав на місце чашу, – наказала. – Твої нечисті руки не мали б до неї і доторкнутися.

– Не поставлю, – різко кинув хлопець. – І хрест візьму. І ти мені нічого не зробиш. Хіба я даремно сюди прийшов?

– Не знаю, за чим ти сюди прийшов, але цей хрест ти не візьмеш.

– Слухай, хто ти така?

– Хто б я не була, але хрест ти не візьмеш.

– Ще й як візьму. І тебе не спитаю.

І потягнувся до хреста. Але раптом відчув, що рука його стала, як нежива, наче з каменю витесана. Була протягнута вперед, але поворушити він нею не міг. Отут на хлопця напав страх.

– Бабка, ти що? Перестань.

– Ні, не перестану. Ти вже багато зла зробив, а хотів вчинити ще одне. Замахнувся на святиню. Досить. І запам’ятай, що тобі скажу. Твоя рука оживе тоді, коли ти привселюдно покаїшся, розказавши, що ти хотів вчинити.

– Ти що, бабка! Зніми свої чари. Я вже більше не буду.

Хлопець ледве не плакав. Текля звернулася до старшого, що весь тремтів і не міг слова сказати.

– А ти чого стоїш? Іди. Я відпускаю тебе. У тебе ще совість є. Ти ще можеш стати людиною. А цей вже… Та може цей урок і його чомусь навчить.

– Та я вже з ним піду.

– Ідіть, хлопці, ідіть. А я ще тут побуду. Помолюся за вас, нерозумних, щоб Бог простив вам ваші гріхи, щоб не впали вони на ваших дітей.

І мусив той хлопець перед людьми визнати свою провину і покаятися. Як склалася його подальша доля, того не знаю. Чи продовжував він красти, чи став жити чесно, сказати не можу. Та про бабу Теклю заговорили з подвоєною силою. Її вже більше не називали відьмою, бо знали: де з’являлася баба Текля, там каралося зло і перемагала справеливість. Люди спершу дивувалися, а з часом звикли і вже дивуватися перестали. Тільки розказували одні одним: то баба Текля дитину з води вирятувала, то розлюченого бика зупинила, то вивела з лісу зграйку дітей, що заблукали.

Так тривало до роковин з дня її смерті. А перед роковинами приснилася вона сусідці своїй, Ганні. Стала отак перед нею та й каже:

– Відбула я, Ганно, свою покуту, яку сама собі в Бога і випросила. Вже більше не буду я ходити по цьому світу і людей дивувати та морочити. Вже кличе мене Бог до себе. Дякую тобі, Ганно, що ти молишся за мене. Пам’ятай, що мені дуже потрібно твоя молитва. Як буде потреба така, щоб до церкви на службу Божу дати, то я до тебе голуба свого пришлю. Знай же: як прилетить голуб і стукне до тебе у вікно, то це від мене. Кращого посланця я не придумала. Прислала б я тобі листочки кленові, та ти по них читати не вмієш.

Подивувалася Ганна з такого сну. Помолилася, зітхнула та й задумалася над дивовижею світу.

«Багато чого людина ще не знає, – подумала собі Ганна. – Не знає і знати не буде. Бо такий вже дивний той і тамтой світ. Все знає тільки Бог. А людині не дано».