А ця розповідь облетіла всі довколишні села. Всі знають, що поживитися люблять і прості дрібні злодюжки, що вправно вміють витягати з кишені чи з сумочки гаманець – може останні гроші, що людина мала на хліб чи на ліки, і злодії іншої категорії, що полюбляють більшу поживу. Вони готові ризикувати, готові забути про те, що у людини мусить бути щось святе, чого людина не те, що красти, а й просто доторкнутися рукою не сміє. Що для них застороги? Що таким страх перед Богом чи сором перед людьми? Отакі два злодюжки, маститіші від кишенькових, наслухавшись розповідей, що в дерев’яній церковці села Прибережне є нібито великі багатства, вирішили церкву пограбувати. Старший злодійчук колись навіть в інституті вчився. А молодший не вчився ніде, хіба що в справжніх великих злодіїв. Старшого щось ще інколи стримувало. А молодший був ризиковий, відважний, його ніщо не могло зупинити.

– Священик всього не показує, – запевняв він товариша. – Не хоче, а може й боїться. Кажуть, що там схована золота чаша, а ще золоті ризи Богородиці. Уявляєш, скільки там золота?

– Та ну, – засумнівався старший злодійчук. – Звідки б тут взялися такі коштовні речі? Церква бідна. Нічим там не поживишся. Шкода туди й лізти.

– А я тобі кажу, що є там золото. Я знаю таких дядьків, що на власні очі бачили.

– Дурний вираз: на власні очі. А на чиї ж ще очі вони могли бачити?

– Ну, ти у нас розумний! В інституті вчився! Не те, що ми.

– Вчився, та не довчився, – сумно зітхнув колишній студент. – А знаєш, я шкодую, що кинув інститут. Може б з мене люди були.

– То чого кинув? Треба було вчитися.

– Дурний був. Легкого життя захотілося.

– Ну… Досить про те. Так беремо церкву чи ні?

– Та… Беремо, якщо ти кажеш, що там щось є. А знаєш… Якось все-таки не хотілося б до церкви.

– Що? Гріха боїшся?

– Та не те, що боюся, а якось не по собі.

– Баба!

– Знаєш, у мене мати глибоко віруюча була. І мене в дитинстві до церкви водила. Великої віри мені так і не прищепила, та щось таки залишилося.

– Ну досить. Так ідем чи ні?

– Та йдем, йдем.

Двері утлі, замки слабенькі. Без напруги і в церкву увійшли. Старший сказав:

– Не думаю я, що золото тримали б у такій не надійній схованці: ні дверей путніх, ні замків.

– Вони ж не знали, що ми прийдемо, – зухвало кинув молодший.

Засвітили свічку. Темноликі образи з докором дивилися на них. Старший весь тремтів, зате молодшому, здавалося, було море по коліна.

– Чого стоїш? – кинув він. – Шукати треба. Священик, певно, кудись сховав.

Але як хлопці не шукали, нічого так і не знайшли.

– Ну що ж… – рішуче сказав молодший. – Візьмемо те, що є. Як ти думаєш? Чаша, мабуть, чогось вартує?

– Не знаю.

– А хрест? Хрест мабуть золотий. Беремо.

І вже протягнув руку до хреста, коли почув голос:

– Стій. Зупинися.