– Піду, – сказав тихо. – Там Одарка воду чекає.

З того часу Трохим більше не пив. Як підмінили чоловіка. Як сім баб пошептали. І жінка віджила, і діти веселенькі бігають. Одарка тепер молиться за Теклю і до церкви дає.

 

Текля з’являлася не тільки в своєму селі, а й по інших селах. Розказували, що з’явилася вона якось в районій лікарні. Там лежала Мар’яна, дівчина, що мала лише п’ятнадцять літ. Вже не знаю, яка там у неї хвороба була, але лікарі постановили, що дівчина має вмерти, бо ліку для неї нема. Вже й батькам сказали, вже знайомі Мар’яну наперед відплакали. Дівчина про те не знала, але догадувалася. Особливо, коли до неї священик прийшов, щоб її висповідати. А коли священик пішов, заплакала Мар’яна, помолилася та й стала чекати своєї смерті. Воно вмирати страшно і нікому не хочеться. А тут в такому юному віці, коли ще й пожити не встигла. А що зробиш, коли людина безсила перед Божою волею? Лежала в палаті сама. Горіла настольна лампа – дівчина так попросила. Зайшла медсестра, дала якісь ліки, сумно глянула на дівчину та й пішла.

– До ранку мабуть не доживе, – сказала в ординаторській. – Згасає дівчина. Так шкода.

– Що ж… Поки що медицина безсила, – сумно сказав черговий лікар.

А Мар’яна лежала. Більше вже не молилася. Дивилася і нічого не  бачила. А що можна було бачити?..

І тут біля Мар’яни звідкись з’явилася Текля. Дівчина зовсім її не злякалася, але сердечко все ж тенькнуло.

– Ви хто? – тихо спитала, як прошелестіла.

– Ви… Моя смерть? Але чому кажуть, що смерть приходить в білому?..

– Ні, дитино. Я не смерть. Давай з тобою разом помолимося, щоб Бог дарував тобі життя.

– Я молилася вже, бабусю. Не помагає.

– А ти ще помолися. І я помолюся. Помолимося разом.

Вони молилися. А коли дівчина замовкла, Текля продовжувала молитися сама.

«Господи, в ім’я слави твоєї, помилуй цю дівчину. Прости гріхи її, вільні і не вільні, бо ти єдиний, що не згрішив. Відведи від неї смерть. Потіш батьків її, а вони прославлять тебе вовіки віків. Амінь…»

Коли вранці лікар зайшов до Мар’яни в палату, дівчина спала. Вона дихала рівно і… Посміхалася. Сонячний промінчик прослизнув через вікно і лоскотав її бліде личко, що світилося життям. Лікар вимкнув настольну лампу, що все ще світилася, і вийшов, легенько причинивши за собою двері.

– Буде жити, – сказав лікар в ординаторській. Ніхто нічого не спитав, всі й так знали, про кого йдеться. Це було неймовірно, але це був факт.

– А може це… Так інколи буває перед…

– Ні. Це життя. Я знаю.

– Але як же? Консіліум…

– Життя скликало їй свій консіліум. І слава Богу.

– Це диво наша медицина пояснити не може.

– Але кожна людина має право на своє диво.

Дівчина стала одужувати. Незабаром її виписали. Про таємничу бабусю в чорному дівчина в лікарні не розказувала нікому. Розказала батькам, коли повернулася додому.

Чутки про Теклю ширилися, обростали легендами, і вже важко було зрозуміти, де правда, а де домисел.