Трохим притишив голос.
– Дарко, подивися, он там в куті нікого нема?
– В якому куті?
– Он в тому, – повів очима.
– А хто там має бути?
– Баба. Стара така. Вся в чорному. Покійниця. Сама сказала. Страшна така.
– Е, чоловіче, то тобі треба до лікаря. Це вже в тебе починається…
І несподівано заплакала.
– Ой, Господи, допився вже. І що я тепер буду робити? Діти маленькі, а в мене крижі болять – здоров’я мені відібрав.
Підійшла до Трохима, розв’язала його, він, охаючи, сів і став розтирати руки і ноги.
– От бузовіри! Що зі мною зробили! Що в тебе пити є? Дай хоч що-небудь, бо не витримаю.
Дарка вийшла і повернулася з кухлем кисляку. Трохим залпом випив.
– Ще, – проричав. А після другого кухля сказав:
– Ні, ти уявляєш? Микола мені замість горілки води налив.
– Добре зробив. Хіба ж він не знає твоєї дурної вдачі.
– Слухай, Дарусю, налий мені чарку горілки.
– Що? Горілки? Не дам, хоч лусни. Або голову твою дурну чим-небудь розвалю. Нехай мене тоді судять. Скільки ж я можу терпіти?
– Дарусю, півчарки. Я хочу щось спробувати.
– Напробувався вже. Досить.
– Послухай, Дарко, та стара баба казала, що відтепер горілка, яку я схочу пити, буде перетворюватися на воду. Дурне сказала, але я хочу…
– Не мороч мені голову. Знаю я твої штучки.
– Ну присяй-бо, не брешу.
– Ні, сказала, – і все. Ти б на дітей подивився. Поперелякувані ходять. Йди-но краще води наноси.
– Коли ж руки болять. Якби ти знала, як болять.
– Не від роботи.
Трохим зрозумів, що в Одарки годі шукати співчуття, встав, стогнучи та крекчучи, та й пішов по воду. Біля криниці побачив Миколу і відвернув голову.
– Куме, чого сердишся? – засміявся Микола. – З ким не буває? А якщо чесно, то дурну вдачу маєш, Трохиме. Як тільки випив, відразу й битися. Дурне діло, братчику. І жінка плаче, і діти – жаль дивитися.
– А тобі яке діло до моєї жінки?
– Е, чекай, та ми ж не чужі. Раз те, що сусіди, а друге те, що таки ж куми. Ну все. Забули. Досить тобі гніватися, як середа на п’ятницю. Пити для примирення не кличу, бо знов почнеш, але давай помиримося. Нам не можна сваритися. Ми ж таки куми.
І раптом Трохим, як прокинувся з якогось запаморочливого сну. Аж розпогодився чоловік, аж засвітився.
– Правильно ти кажеш, Миколо. Все те дурня. Забули. Хочу тебе щось попросити. Налий мені чарку горілки. Навіть не чарку, а півчарки. А то Дарка сердита, з нею не домовишся.
– Що, голова болить? Знаю, знаю. Але тут півчарки не поможе. Тут треба…
– Ні, Миколо, не те. Голова, звісно… Ох! – потер лоба. – Але не про те йдеться. Розумієш, коли я лежав зв’язаний… Тільки я тебе прошу, не кажи відразу, що я допився до білої. Так-от… Коли я лежав, з’явилася мені стара баба. В чорному вся. Може черниця, а може відьма якась, хто її знає. Що покійниця – це точно, сама сказала.
– Е, Трохиме…
– Не екай. Слухай. Вона сказала мені, що всяка горілка, яку я захочу пити, буде перетворюватися на воду. Второпав? То може там у буфеті це були її штучки? Га? То я оце хотів спробувати.
– Я навіть не знаю, що тобі сказати, – почухав потилицю Микола. – Горілка є, і мені не шкода. Хоч чарку, хоч шклянку, хоч пляшку. Та от штука: чи можна тобі пити? Бо то діло, бачиш, таке… Покійники до тебе приходять… То, брате, небезпечно.
– Та нормальний я. Я, їй-Богу, хочу спробувати. Тільки губи вмочу.
– Ну, ходім. Але тільки півчарки. Самому цікаво стало.
Микола жив тут-таки через дорогу.
«Ото добрий чоловік мій кум, – думав Трохим, йдучи, – другий вже б нагнівався на мене до кінця днів, а той…»
Прийшли на літню кухню.
– Моєї нема, – сказав Микола. – А в мене тут загашник є. Сам розумієш… Наші жінки до чоловічих забав не дуже…
– Та знаю. Як би не знав? Ну, наливай.
– Тільки півчарки. Як домовилися. Мені не шкода, але… Сам розумієш.
– Та розумію.
Налив собі чарку, а Трохимові половину. Трохим нюхнув, потім спробував.
– Ну що? – нетерпеливився Микола.
– Вода! – в розпачі сказав Трохим. – На запах – горілка, а на смак – вода. Значить, правду стара сказала.
І, не повірите, аж сльози заблисли в Трохимових очах. Кожен чоловік, котрий любить випити, міг би зрозуміти його. Постояв ще трохи, так і не допивши свою чарку.