Тиша. Ніхто не ворушиться і не озивається. О, десь, либонь, рипнули двері.

«Певно, Одарка прийшла. Зараз вона мене звільнить від тих пут. Ой, як руки болять. Аж судоми».

– Одарко! Чуєш, Одарко, це ти?

Вбігла дівчинка. Вона з острахом дивилася на батька. Спинилася біля дверей, а далі й не йшла.

– Галюню, доцю, чого ти тата боїшся?

– Бо ви б’єтеся.

– Тато більше не буде. Не бійся. Ми поїдемо на базар і тато купить велику гарну ляльку.

– А Петрикові?

– І Петрикові щось купимо. Мабуть, автомат.

– Він машинку хоче.

– Машинку купимо. Все купимо. Скажи, доцю, а де мама?

– Качкам їсти дає.

– А може ти спробуєш, га? Спробуй, доцю, мене розв’язати. Так у тата руці болять.

– Е, ні, я не буду вас розв’язувати.

– Хіба тобі тата не шкода?

В оченятах дитини загорілися сердиті вогники.

– А вам не було шкода, як ви нас били?

В голосі дитини забриніли сльози.

– У мене і досі синці, а в Петрика гуля на лобі. А він ще такий маленький.

Трохим важко зітхнув.

«Таки те кляте зілля до добра не доводить. Дуріє чоловік».

– Поклич, Галюню, маму.

– Мама сказали, що до вас не підійдуть, навіть не глянуть у ваш бік.

– А ти все ж поклич маму. Скажи, що я дуже просив.

Дитина вийшла, а по хвилі в дверях стала Одарка. Її сердитий погляд нічого доброго не обіцяв.

– Ну? Прочунявся? Чого тобі?

– Дарусю, серденько, розв’яжи.

– А-а, он як заговорив. Полеж, полеж, нам так спокійніше.

– Жінко, не дурій. Руки і ноги віднімаються.

– У мене теж віднімаються, коли ти мене б’єш. Щоб тебе сира земля побила.

– Дарусю, не буду. От заприсягтися можу, що не буду.

– Ой, ой! У тебе присяга, як у жида ой-вей.

– Хто ж мене так замотузив?

Трохим спробував поворушитися, але тільки застогнав.

– От зволочі! Кров би їх залляла. А все той кум Микола. Мабуть, помагав мене в’язати.

– За добрі справи не в’яжуть порядного хлопа.

– Я однак дізнаюся, хто це зробив. Я їм…

– Ну, полеж і позлися. Ще рано тебе розв’язувати.

– Дарусю, я тебе прошу, розв’яжи. Або… Або дай хоч напитися. Не можу. Вогнем пече.

– А смоли б ти вже напився.