Та й рвонувся – а мотузки не пускають. Прокинувся, матюкнувся – а чорне видиво стоїть, не зникає.
– Що за мара? – пробурмотів. – Допився.
І почув голос, на яву, а не уві сні.
– Ти, Трохиме, берися за розум і кидай пити, доки ще зовсім не пропав.
– Та хто ти така, щоб мені тут вказувати? Відьма? Упириця?
– Ні, я чарівницею стала після смерті. Мені велика сила дана. Моя сила в молитві. Я можу карати, а можу захищати. Я можу просити у Бога заступництва. І я тобі кажу: ти більше горілки пити не будеш.
– Чого це не буду? Буду, ще й як буду. Щоб мені якась стара карга мала щось до розказу? Та нікогда!
– А я тобі кажу, що ти даремно напустився на свого кума Миколу. Ти даремно його образив та ще й вдарив. Він тут ні до чого. То я в твоїй чарці горілку на воду перемінила.
Трохим знову рвонувся, забув, що він зв’язаний. Рвонувся – і заболіли руки й ноги. Аж застогнав, бідолаха. І попросив цілком миролюбно:
– Послухай… Як там тебе?.. Якщо ти така мудра, то розв’яжи мене. Ну це ж нечесно: я тут лежу, спеленутий по руках і ногах, а ти стоїш і збиткуєшся наді мною.
– Кажеш, розв’язати? А ти потім будеш глумитися над своїми дітьми і над своєю жінкою? І це буде чесно?
– Не буду. Ось тобі хрест, що не буду.
Хотів перехреститися – а не може, бо руки зв’язані.
– А, чорт!
І матюкнувся.
– Ай-ай-ай! І як це в тебе так виходить: і хрест, і чорт, і матюки на одному язиці? Так не годиться, Трохиме. Двом господарям одночасно служити не можна.
– Послухай… Якщо ти не хочеш мені допомогти, то будь така добра, іди звідси. Набридла. Всі мені набридли.
– То ти сам собі набрид, Трохиме. Я піду. Я вже зараз піду. Але знай, що ти більше не вип’єш ні одної чарки горілки. Горілка – яку ти питимеш, ставатиме водою. Щоб ти це знав і ні на кого не ремствував. Ніхто тобі не винен. Сам собі завинив. Бо пити, голубе, треба з розумом. Бо коли без розуму, то он що виходить.
– Мовчи. Іди звідси. Кому сказав? От напасть!
Текля засміялася та й відпливла в куток. Трохим не міг бачити, чи зникла вона зовсім, чи десь там стоїть у кутку та й сміється собі з нього, спостерігаючи, як він безпорадно борсається у мотузах, як мала дитина в пелюшках. Трохимові стало страшно.
«І де та бабище взялася на мою голову! – думав чоловік. – Чи я її справді бачив? Чи й справді я чув її голос? А може все це мені здалося? А може то вже у мене біляк починається? От…»
Та й застряг матюк Трохимові у горлі. Голова йому боліла, в очах туманилося, а в роті було так, наче там сто пар коней ночувало.
«І вража жінка десь запропастилася. Знає, що я зв’язаний, а не звідається. От бісова баба! Ну почекай, доберуся я до тебе! Будеш ти бідна аж синя!»
– Одарко, – гукнув – аж вікна задзвеніли. – Одарко! Вража жінко! Де ти там шляєшся? Де тебе нечиста сила носить?
Тихо. Ні руху, ні звуку. Мабуть, подалася до своєї матері. От шельма. Тоді мені довго доведеться отак лежати, спраглому і зв’язаному. Лежи, дурню, і чекай свою жінку. Може й до самого вечора. Ох, як руки болять, як ноги ниють! Ну, чекай же, жінко. В тебе отак буде боліти кожна твоя кісточка. Знати б тільки, хто мене так зв’язав, хто мене змотузував. Я однак дізнаюся. Хтось та й скаже. Ну, начувайтеся. Я вам того так не подарую. Мені б тільки чарку горілки. Щоб так голова не боліла і щоб в очах трохи розвиднілося».
І згадав слова старої, що тепер горілка в його чарці буде перетворюватися на воду.
«Чи ж то правду стара казала? Е, де там! Брехала мабуть, щоб мене настрашити. Як таке може бути? Горілка – горілкою, а вода – водою. А може й старої ніякої не було? А може все це мені сп’яна приверзлося? І стара, і вся її балачка. Таке мабуть приверзлося. От як тільки прийде жінка, розв’яже мене – то так і спробую».
І знову гукнув, аж шибки забряжчали.
– Одарко, Одарко! От вража жінка! Таки пішла. І дітей з собою забрала. Тепер її довго можна чекати. Доки все матері розкаже, доки поплаче, доки та її жалітиме… Я вже те добре знаю. І сонце ще високо. Ще дуже далеко до вечора. І чого ми, дурні, так зарання сіли пити? А чорт нас знає! Неділя! То й що, що неділя? От тепер лежи і чекай, заким Одарка прийде.
«А може та стара ще стоїть у кутку? Може б її попросити, щоб розв’язала? То й що, що покійниця? Аби тільки розв’язала».
– Бабусю, голубонько, я знаю, що ви тут. Розв’яжіть мене. Христом-Богом вас прошу. Несила вже мені ту муку терпіти. І жінки нема, повіялася кудись. Розв’яжіть, благаю вас. Та я на ту кляту горілку від сьогодні і не гляну. Хай вона пропаде, нехай вона згорить синім полум’ям.