А хлопи і справді сиділи собі в буфеті та й пили. Аж тут халепа трапилася. Взяв Трохим чарку, вже хотів було випити, але не залпом, а смакуючи. Коли попробував – а в чарці вода. Сердито глянув на кума Миколу.

– Ти що, Миколо? Вар’ята з мене робиш?

– Що ти, Трохиме? Що тобі Бог дав? Пий.

– Пити? Що пити? Воду? Нащо ти, скурвий сину, мені замість горілки води налляв? Ти думаєш, що я вже такий п’яний, що воду від горілки не відрізню?

І далі пішли такі матюки, що аж сонце від сорому за хмари сховалося, а намальовані козаки, що висіли по стінах, очі позакривали. Хлопи з-за сусідніх столиків повставали і підійшли ближче.

– Трохиме, та присяй-бо, з тієї пляшки наливав, що й собі. То як таке могло бути, що в мене горілка, а в тебе вода?

– Ні, мать твою… На, пий. Щоб ти смоли напився! Пий!

– І вип’ю. А що ти думаєш? Не вип’ю?

Пробує з Трохимової чарки. Непорозуміло дивиться на Трохима.

– Ти що, Трохиме, смак втратив? Так в тебе ж горілка! Що з тобою? На, пробуй!

Трохим пробує. Матюкається.

– Ти що, надумав з мене глузувати? Ану, наливай з пляшки. Щоб я бачив. І собі, і мені наливай.

Микола налив і випив. Закусив огірком. Трохим попробував і сплюнув.

– Вода!

Встав, п’яно хитнувся та й зацідив кумові такого намордника, аж виляск пішов. Підбігла перелякана буфетниця.

– Що ви, хлопці? Бійтеся Бога. У нас так не водиться.

Хлопи з-за сусідніх столиків повставали, хопили Трохима за руки.

– Ти що, Трохиме, здурів?

– Ти собі матюкайся, коли тебе взяло за живе, а рукам волю не давай.

Тут і буфетниця знову ж таки своє слово вставила.

– За що ти його? Що він тобі зробив? Випийте ще та  помиріться.

– Щоб я? З ним? Мирився? Та нікогда! Він мені воду замість горілки наливає. Думає, що я дурний!

– Хлопці, та ж в нього білка! Ось попробуйте. З пляшки й з його чарки. Я ж і собі звідси наливав.

Хлопи пробують, хитають головами. Буфетниця й собі скуштувала, бо, зрештою, це ж наклеп і на неї.

– Ну що? – переможно Трохим.

– Та… Горілка.

– А-а, то ви змовилися? Всі проти мене?

Та й рвонувся до бійки, розкидавши чоловіків, що розслабилися і вже майже його не тримали.

– Та я вам зараз покажу, як з Трохима Передерія робити варіята.

На нього навалилися, скрутили руки, зв’язали його ж таки паском.

– Заведіть його, хлопці, додому, – попросила буфетниця. – Та не розв’язуйте, аж доки не прочумається, бо він злий, ще позабиває і жінку, і дітей.

Привели додому. Зв’язали ще й ноги для певності, щоб не брикався і не поривався всім морди понабивати. Жінці звеліли не розв’язувати ні в якому разі, як би не просився.

– Тобі ж гірше буде. Бо ти ж знаєш, який він, коли п’яний. Проспиться – то й розв’яжеш.

Та й пішли собі. Трохим борсався, лаявся, просив жінку, щоб розв’язала, а врешті заснув, аж захропів. І тут у сні з’явилася йому Текля, яку він при житті мало й знав. Вся в чорному, як черниця, сувора аж грізна, довго стояла, дивилася на Трохима, а потім заговорила.

– Ти, Трохиме, що собі думаєш? Чи ти зовсім нічого не думаєш? Хоч би про дітей подумав. Що ти собі дозволяєш? Нащо горілку п’єш? Нащо дітей і жінку б’єш?

– А яке чиє діло? Мої діти, моя жінка. Хочу – то й б’ю. А горілку пив і буду пити. Хто мені заборонить?

– Я забороню.

– А ти хто така, щоб мені заборонити? Що ти маєш мені до розказу?

– Я? Текля. Хіба ти про мене не чув.

– Не чув.

– Я жила колись у цьому селі.

– Жила? Колись? А де ти тепер живеш?

– Живу? Я, чоловіче, вже не живу. Я померла.

– Померла? То чого не лежиш спокійно, як усі мерці лежать? Чого ходиш по світу і живим спокою не даєш?

– Та, бачиш… Бог дозволив мені бути на варті спокою добрих людей, а таких, як ти, на путь істини наставляти. Силу Бог дав мені.

– Я тебе зараз як наставлю.