В селі сперечалися. Одні доводили, що баба Текля відьма, а другі її захищали.

– Ну яка вона відьма? Ходить до церкви, паску святить, у сповіді була, причащалася, я сама бачила. То яка вона відьма?

– І відьми до церкви йдуть. І паску святять. Хіба ж ви не знали?

– А я бачила, як вона молилася до старого дуба.

– Казна-що ви, кумо, говорите. Як би це Текля молилася до дуба?

– А отак і молилася. Та побий мене сила Божа, коли брешу. Отак стояла, склала руки і молилася.

– Та то вона може по старості сама з собою говорила. Знаєте, як ото зі старими буває? А ви – молилася. Найлегше наклепи зводити на стару жінку. Бо за неї нема кому заступитися. А хто скаже, кому Текля хоч яке зло зробила? Ага, ніхто не скаже, бо не було такого. А от добро не одному зробила. Нема такої хати, щоб до Теклі за чим-небудь не зверталися. То худоба занедужала, то дитина. А баба Текля і зілля зварить, і пристріт зніме, і, якщо треба, яйце викачає. А їй за те – відьма! Невдячний світ. Невдячні люди.

– Але погодьтеся, сусідко, що Текля дивна і не зовсім звичайна жінка. Не така, як усі.

– Не така. То й що? То вже й відьма? Ні, людоньки, кажіть, що хочете, але Текля не відьма. Даю голову на відріз.

Отак сперечалися жінки, а Текля жила собі, як могла, як уміла. Чи доходили до неї ті людські пересуди? Може й доходили, та вона на те не озивалася. Самотою жила на світі – як кажуть про таких: ні роду, ні плоду – самотою і померла у ясну місячну ніч. Ніхто б і не знав, та вранці до Теклиної сусідки Ганни голуб у вікно постукав. Щойно лиш розвиднятися стало, так і постукав. І загуркотів.

– Погана новина. Щось недобре той голуб сповіщає, – сказала Ганна чоловікові.

– Ет, дурні бабські балачки. Голуб собі, птах. Що він може сповіщати? Завше ви, баби, щось видумаєте. Як вас послухати, то все життя з прикмет складається. Сорока кричить – одне, голуб – друге. Тьху!

– Не кажи, Петре. Хтось помер. Звідаюся-но я до Теклі. Хоч би з нею чого не трапилося.

Двері зачинені. Заглянула у вікно – а вона лежить, горопашна. Руки склала, очі закрила – та й лежить. Виходить, голуб таки правду сказав.

Зійшлися сусіди, обрядили, поховали, хрест поставили – та й байдуже. Померла стара самотня жінка. Чи мало людей вмирає на селі? Коли є родина, то й поплачуть, пом’януть, а коли нема… Ні, Ганна таки дала до церкви, і на дев’ятини, і на сороковини. А як же! Нехай з Богом спочиває. Добра людина була, царство їй небесне.

 

Та й забули люди про бабу Теклю за своїми щоденними клопотами. Аж якось Панько Підосичний пішов до криниці по воду, а прийшов до хати – лиця на ньому нема. Білий, як стіна. І слова сказати не може.

– Що з тобою, чоловіче? Що тобі Бог дав?

– Та я… Бачив…

І дух йому перехопило. Відсапатися не може. Жінка аж розсердилася.

– То кого ж ти бачив, трясця твоїй матері? Аж мене налякав. Що там тобі з похмілля приверзлося?

– Та яке там похмілля! Тут би й п’яний отверезів. А бачив я, от не повіриш… Теклю.

– Яку Теклю?

– Та стару Теклю, що жила на вигоні. Ту, що її ще відьмою називали.

– Так вона ж померла.

– Отож-бо й є, що померла.  А я її бачив.

Жінка не повірила.

– Спросоння, певно, добре очей не продер – от і приверзлося казна-що. Щоб хлоп вірив у таке дурне. Тьху!

– А я тобі кажу, що бачив я стару Теклю, як от тебе бачу.

– Та цур тобі і пек, навіжений! Зрівняв!

І Пріська перехристилася.

– Чула і я всяке. Але, щоб мерці ходили серед білого дня? Такого ще не чула. Слухай, а може ти й справді вчора перебрав?

– Не сердь мене, жінко, бо вгрію. Кажу ж тобі, бачив я стару Теклю. Йшла мені назустріч. Я поздоровався. А що мав робити? Не відповіла. Тільки головою кивнула та й пішла як на глиняники.

Пріська Панькові не повірила. Може та розмова і забулася б, та стару Теклю бачили то тут, то там, то ті, то інші. І ходила вона не вночі, а в білий день. Ту звістку передавали пошепки. Наче аж боялися, що Текля почує і з’явиться. А сміливіші жінки казали:

– Я ж казала, що вона відьма. Відьма і є. А Ганна ще її захищала. От і вийшло на моє. Таки відьма.

– Чекайте-но, а може у неї є ще на цьому світі якісь справи. Кажуть, таке буває.

– Які там справи! Відьма вона – от і все. А може й упириться.

– Свят! Свят! Свят!

Аж тут підійшла Настя, що жила на другому краю села.

– Ви про Теклю? – спитала молодиця.

– Та про неї, кляту. Нема кому на її могилі осиковий кіл забити. То може б не ходила, людей не морочила.

– Не кажіть так, – сказала Настя. – Краще послухайте, що я вам розкажу. Ви Трохима Передерія знаєте? Не знаєте? П’яниця. Що Ніну Загребельну взяв. Двоє дітей у них, дівчинка і хлопчик. А він п’є – що дурний. Коли не п’яний, то хоч його до рани клади: і роботящий, і батько дітям, і господар. А як вип’є – страх Божий: жінку б’є, дітей лупцює, все в хаті трощить – спасу нема. Ніна вже його і до лікарів возила, і по монастирях – нічого не помагає: п’яниця є п’яниця. Хто йому поможе?

Якось після погрому вдома сиділа його мала та й плакала. Та так гірко, що аж заходилася. І тут перед дитиною з’явилася Текля. То ми вже потім здогадалися, що то була вона. Мала ж її не знала. Стала Текля перед дівчинкою та й питає:

– Чого ти, доцю, так гірко плачеш?

– Тато набив, – хлипаючи, каже дитина.

– А за що ж він тебе набив?

– П’яний. Він завжди п’яний б’ється.

– А мама що?

– А він, як п’яний, то й маму б’є, і братика.

– То тато в тебе поганий?

– Ні, коли тверезий, то добрий. Іграшки нам купляє, цукерки. А коли п’яний, то б’ється.

– Ну… Не плач. Він не буде більше битися. Я його попрошу, щоб не бився.

– Він вас не послухає. Він, коли п’яний, то нікого не слухає.

– Мене послухає. Не плач. А ти часом не знаєш, де зараз твій тато?

– Та в буфеті. П’є. З дядьком Миколою.

Поговорила отак з дитиною та й пішла.