Цілий тиждень тривала толока. Були поправлені і хліви, і хлівчик для курей, а головне – хата. Вона посміхалася свіжістю і пофарбованими вікнами.

• А всередині ми вже й самі дамо раду.
• Я прийду, – пообіцяла Марія. – Та тут вже стільки людей не треба. А після свят і за город візьмемося. Аякже. В селі без города ніяк не можна. Та й у місті тепер городи заводять. Та в місті трудніше. А тут сама земля рук просить. Щось посадиш – то щось і вродить. Добре, дівчата, що ви за таке взялися. Бог вам за те сторицею заплатить.

На Софію Григорівну важко було без сліз дивитися. Причепурена і відмолодла, вона й собі хотіла за щось братися, та сил не було, і від того їй час від часу на очі наверталися сльози. Ми заспокоювали її, як могли, та й бігли до роботи.

Нарешті толока скінчилася. Скрізь чисто і гарно. Подвір’я простругане, як до молотьби.

• Очі бояться, а руки зроблять, – сказав хтось, і то була правда.

Того вечора стіл був спільний. Кожна жінка несла що могла, а чоловіки – ясна річ, випивку.

• Зневажили піст. Не можна. Гріх.
• Хай нам Бог прощає. Зате ж добру справу зробили.
• То правда.

Дякували людям і ми, і Софія Григорівна. Розходилися люди, залишаючи тут частку свого добра, частку свого щирого серця. І в душах людських було свято, свій маленький Великдень.

 

Нарешті і наша робота скінчилася. У хаті було чисто, як у віночку. Повеселілі образи посміхалися у чистих рушниках. Мені конче треба було повертатися на роботу.

• Якщо мене ще не вигнали. Знаєш, приватники того не люблять.

Було трохи лячно лишати саму Евеліну. Власне, я її зовсім не знала. Чи догляне? Чи часом не загуляє? Просила Марію приглянути. Вся моя надія на неї була. Довелося їй про все розказати, взявши обіцянку, що ніде і нікому.

• Хіба ж я того не розумію, таке з кожним може трапитися. На життю, як на довгій ниві, трафунки бувають розмаїті. А виглядає вона цілком порядною. Та я вже пригляну. Лишила їй свій телефон. Просила дзвонити.

 

А воно завжди так буває: людина мислить, а Бог креслить. Отак і в мене вийшло. Десь прихопило мене: чи то при роботі, чи по дорозі. В автобусі, коли спека, не обходиться без протягів. Отож приїхала я додому з кашлем і нежиттю.

«Нічого, – подумала я. – Відлежуся, покашляю – та й пройде».

Не пройшло. Запалення легенів так просто не проходить. І хоч як мені не хотілося, таки довелося лягти в лікарню. Тільки через місяць змогла я нарешті поїхати в Гречани. Серце в мене було не на місці. Що там? Марія дзвонила заледве не щодня, запевняла, що все гаразд. Та сумнів брав. Думка була:

«А може вона не хоче мене засмучувати? Може там все не так вже й добре? Я ж Евеліну практично зовсім не знаю».

Словом, була я в неспокої. Їхала в Гречани, нікого не попередивши. Подивлюся все, як є, без приготувань.

Відчинила ворота – і тьохнуло щось в середині: чистенько, прибрано, Евеліна сидить на лавчині, щось вишиває. А на осонні в ящику ціпали курчата. Привіталися. Евеліна здивувалася:

• Чому ж ти не сказала, що приїдеш?
• А що, ти з оркестром би мене зустріла?
• Та ні. Але хоч би вареників яких заліпила.
• Обійдеться без вареників. Я не гостя. Я своя.
• Ти погано виглядаєш.
• Після лікарні. Зате ти віджила, погарнішала, аж наче помолодшала. Хоча у тебе ще такий вік, що про те говорити не годиться.
• На свіжому повітрі та на добрих харчах…
• А де ж ти береш тут добрих харчів?
• Та… Добрі люди не дають нам з Софією Григорівною пропасти.

Все було наче гаразд, та щось було не так. Між нами наче пройшов якийсь холодок. Чого б то? Евеліна задумалася, а потім спитала:

• Скажи чесно: ти не зовсім мені повірила? Підловити мене хотіла? А раптом я тут загуляла. Так?
• Може й так, а може не зовсім. А якщо вже на чистоту… Якби я тобі не вірила, я б тебе тут не влаштовувала. А якщо вже на чистоту, то я ж тебе, Евеліно, зовсім не знаю.
• То правда. Те прокляте тавро «бомжиха» буде мабуть тяжіти наді мною все моє життя.
• Ну все. Годі про те. Я тут бачу ти курчат завела? Добре, дуже добре. Вже на подвір’ї веселіше.
• Купила інкубаторських. Тридцятеро. Кажуть, що вони погано виховуються, то я більше купила. Та я вже їх глядітиму. Що більше маю до роботи? Все ж колись якесь яйце буде.
• Е, то ти господиня.
• Була б я господиня, якби Марія не помагала. Я ж так мало знаю.
• Нічого. Навчишся. Якщо захочеш. Не святі горшки ліплять.
• Я ще хотіла поросятко купити. А може й двоє. Та без тебе не ризикнула. Ти в тому більше знаєш.
• Купимо й поросяток.
• Марія мені і з городом помогла впоратися. Ходімо, покажу.

На городі було чистенько, ні бур’янинки. Тут і картопля, і грядки.

• Жаль, що Софія Григорівна не може того побачити. Вона б тішилася.
• Зараз ми все сфотографуємо.
• То не те.
• Ну… Нічого не зробиш. Мусить бути так.

Тішилася Софія Григорівна, тішилася я. Евеліна була спокійна, наче так було завжди, наче інакше бути не могло. Я їхала додому умиротворена: і Евеліна прилаштована, і Софія Григорівна доглянута. На тому білому жорстокому світі побільшало добра.