Софія Григорівна тільки дивилася, як ми удвох з Евеліною поралися в її хаті. На щастя, погода була, як на замовлення. На небі ані хмариночки. Ми почали з того, що повиносили все сушити і провітрювати. Потривожили всі порохи і всіх павуків.

• А може з прання почнемо?
• Ой, не знаю.
• А що там знати? Добре, що хоч така-сяка пральна машинка є. Все ж легше.
• Що машинкою, а що – руками. Треба з погоди користати.
• А знаєш, Евеліно… давай так: ти берешся за прання, а я подумаю про обід. Або навпаки. Як хочеш. Бо щось їсти треба і хворій, і нам.

І закипіло все, завирувало. Софія Григорівна тільки дивилася і посміхалася. А часом і сльозу змахнула.

• Чого ви, Софіє Григорівно?
• Та от… Журюся, яка я немічна стала.
• Що про те журитися? Є – як є…
• Мої ви хороші! Відігріли ви мою душу. Дякую вам.
• Ще рано дякувати. Ми ще нічого не зробили.
• Однак дякую вам, що ви є.

А я собі подумала, що замалу відпустку я взяла на своїй роботі. Взяла на тиждень. А що таке тиждень? Хоча б на місяць. Та й то… Спостерігала за Евеліною, бо ж не знала, яка вона в роботі. Либонь, спритна, не ледача. Це добре.

Незабаром і сусідка прибігла.

• А я собі думаю: хто тут порається? То добре, діти, що ви так придумали. Добре діло зробите. Будете хату мастити?
• Будемо, будемо. Думали сьогодні, та не виходить. Доки погода, затіяли прання. Та й зварити щось треба.
• Ой, дівчата, будете мастити – і я допоможу. Ще жінок покличу. Софія Григорівна всіх наших дітей вчила. А у кого той онуків. А я зараз молока та сира принесу на вареники.

Поралися ми до пізнього вечора, а нічого з місця, здавалося, не зрушилося.

• Ну чому не зрушилося? Он напрали шість шнурків. А ще їсти наварили, що й на завтра вистачить.
• Давай ще завтра прати. Це ж яке свято. Коли погода.

Ми лягли спати в другій кімнаті – то й не спали до ранку: миші не дали. Складалося враження, що ми вторглися в їхнє мишаче царство, і миші не хотіли з тим миритися. Встали ми пом’яті і невиспані.

• Ні, з тим треба щось робити, сказала Евеліна. Вона боялася мишей ще більше, ніж я.
• Навіть у мене в підвалі нема стільки мишей. Це просто жах! З тим негайно треба щось робити.
• Поскаржилися сусідці.
• Зараз я вам, дівчата, діда Юхима пришлю.
• А що той дід?
• О, дід Юхим знає. Його всі до мишей кличуть. Він уміє їх виводити.
• Як виводити?
• А Бог його знає, як він це робить. Щось пошепче, пошепче – і миші виведуться.

Незадовго прийшов дід Юхим. Ми обидві були заклопотані пранням то й не чули як він там з мишами розмовляв.

• Сьогодні чи завтра миші від вас виберуться, сказав дід Юхим. Ми щедро йому заплатили. Ще б пак! Така робота!
• Ти в таке віриш? – засумнівалася Евеліна.
• Вірю чи не вірю – то менше з тим. Однак треба шукати якийсь певніший засіб.

Клопоту мали вище голови. В мишачі нори напихали пакетики з отрутою, били ялинкові прикраси, насипали в нори того битого скарбу, потім ті нори ретельно заліплювали, словом, розмовляли з мишами по-своєму. Однак ночувати в тій кімнаті боялися.

Прали, прасували, складали напрасоване в шафу, в скриню. Потім нагріли в балію води, купали нашу підопічну, перестиляли постіль – словом, до вечора, було видно, що ми щось-таки зробили. В хаті запахло свіжістю і жилим духом. Вивітрювався запах пустки.

• Хоч би ще погода протрималася, – казала Евеліна. – бо як задощить, тоді сядемо.
• Давай спершу знадвору хату ліпити і мастити.
• Завтра ж і почнемо.
• Якщо дощ не вирветься.

На ранок погода була як на замовлення. Ах, яке ж то щастя стати з раненька на селі. Багато втрачають жителі міста, самі того не підозрюючи. Ми з Евеліною якось разом про те подумали. Роса аж краплиста сріблилася на кущах та деревах. І сонце тут по-іншому встає, щебече птаство, ніким не розполохане, по селі півні кукурікають.

• Коли вже у нас хтось закукурікає? – засумувала раптом Евеліна.
• Закукурікає, якщо захочеш.

А сама подумала:

«Приростає потрохи моя бомжиха до сільського побуту».

І соромно стало, що я подумки все ще так її називаю. А ще подумала, що мало я взяла відпустки за свій рахунок. Тут стільки роботи, що ми й за місяць не впораємось.

Справжню толоку влаштували жінки біля хати Софії Григорівни. Як тільки побачили, що ми пораємося, то так і набігли звідусіль. Я їх і не знала. Дивилася у вікно Софія Григорівна і плакала.

• Чи думала я, що до такого доживу? А я вже нічого не можу.
• З’явилося і кілька чоловіків. Тямущі, вони у всьому давали лад.
• Бо що то самі баби?
• Вирішили заодно і хліви привести до порядку.
• Бо, якщо ти, дитино, збираєшся тут жити, то й тримати щось треба. Правильно?
• Аякже. В селі без того не можна.
• Все будемо робити знадвору. Доки погода. Всередині вже буде легше.
• Послухай, Евеліно, – відкликала я товаришку.
• Треба ж якийсь обід готувати. Стільки людей. Хоч щось.
• Я й сама про те думала. А що ми приготуємо?
• На борщ у нас все є.
• М’яса нема.
• То буде без м’яса. Салом засмажимо. Мусять вибачати.
• А ще що?
• Ти йди варити борщ, а я побіжу хоч якоїсь ковбаси і оселедця купити. Та й горілки. Без неї і обід – не обід.

Сусідка Марія одразу зметикувала. Що нас клопоче, та й підбігла до нас.

• Ви, дівчата, нічим не морочіться. Хіба ж люди не розуміють?
• Розуміють. Але ж їсти однак щось треба.
• Добре. Варіть борщ. А котрась нехай іде зі мною.

І вже від сусідки до нашого столу принесли і шинку, і баняк тушкованої капусти, і банку огірків.

• А як же ж піст? – захвилювалася я.
• Піст – то правда. Це дуже серйозно. Але, коли люди працюють… А зрештою, є оселедець і каша.