Село Гречане, у якому я народилася і виросла, було недалеко. Спокійно можна було доїхати приміським автобусом. Я так і їздила, доки в селі була хоч якась родина. В селі мене ще всі пам’ятали, та я вже туди не їжджу – нема до кого. Хіба в Провідну неділю на цвинтар. А от тепер поїхала. Тепер я мала місію: знайти самотню стареньку бабусю для своєї бомжихи. Я до ладу не знала, як за те братися, але якось вже мусила, бо більше було нікому.

В селі – як у селі: не встигала вітатися наліво і направо. А спробуй-но з кимось не привітайся. Образяться або скажуть, що кирпу гнеш. В селі так. Отож я йшла, з усіма віталася, а з деким той зупинялася про життя-буття поговорити. Всім цікавилася, про всіх розпитувала. З тих розмов я довідалася, що моя колишня вчителька Софія Григорівна злягла, не встає, заледве через хату переходить. Живе сама. Дітей нема, родини ніякої. Нікому й води принести. Сусіди забігають, та у кожного свої клопоти.  Таке почувши, вирішила я тут-таки відвідати свою вчительку. А чого? Сам Бог велів. Добре, що тепер скрізь все можна купити. Були б гроші. От, дещо купивши, я й пішла. Її хату я добре пам’ятала. І хату, і чепурне подвір’я і квітник. Увійшла на подвір’я – і смуток огорнув. Війнуло пусткою. Подвір’я поросло кропивою і всяким бур’яном.

«Ось вона, старість. Людина ще живе, а подвір’я вже…»

На ліжку лежала моя вчителька, завжди охайна, з макіяжем (дуже в міру). А зараз… Спершу я її навіть не впізнала. Переді мною лежала стара занедбана жінка. Її постіль, хоч і кольорова, давно вже потребувала прання. Впізнала мене і заплакала.

• Дитино моя! Іриночко! Як це ти про мене згадала?
• Та от… Приїхала в село, почула про вас та й подумала собі: зайду, провідаю.

Брехала я немилосердно і від того паленіла. Бо якби не Евеліна, то я може б і не зайшла. А може б і зайшла. А чого? Я любила свою вчительку. Ми з нею ніколи не конфліктували.

• А я собі думаю: вже ж не була я найгіршою вчителькою, а з моїх учнів ніхто й не зайде.
• Може, роз’їхались, Софіє Григорівно. Тепер так…
• Не всі ж роз’їхалися. Дехто в селі живе. А от…

І сором обпікав. То чи зайшла б я, чи не зайшла б?..

• І хто ж вам допомагає?
• Та так… Живу з людською милості. Соціальна працівниця заходить, сусіди. Хто страви принесе, хто молока. Та в кожного свої клопоти. Сама розумієш…

Я розуміла.

• А я так собі подумала… А що, якби вам поселити до себе жінку, котра б вас доглядала?
• Ой, дитино! Хто ж захоче доглядати стару немічну бабу? Теперішні люди великих заробітків шукають. А тут що моя пенсія. Город облогує, навіть курки не тримаю, бо ради не дам.
• То нічого. Як жінка буде не ледача, то і город засадить, і живність якусь заведе, і вас догляне.
• А де ж ти таку жінку знайдеш, щоб на таке погодилася?
• Та от… Є у мене одна дуже порядна жінка. Колись жила на селі, роботу сільську знає. Думаю, що вона погодиться. Бо жити їй ніде. Так у неї склалося.
• Не пиячка? Не розпусниця якась?
• Та ні. Цілком нормальна жінка. Десь мого віку.
• Якби ж то. Я за тебе вік би молилася.
• А я б час від часу приїжджала та й пильнувала б щоб та жінка вас не кривдила. Та вона на таку не схожа.
• То ти вже постарайся, Іринко, її умовити. Скажи, що я не така вже лежача. Встаю по потребі.
• Все розкажу. То ми вже обидві приїдемо. Все приведемо до порядку, хату вимастимо, а там…
• Ой, треба, дитино, треба. Так у мене серце болить, що я сама нічого не можу зробити. У тамтій кімнаті миші поселилися. Та кімната у мене найчистіша була. Для гостей. А тепер що? Миші пішки ходять.
• Нічого. Ми їх поколошкаємо. А зараз піду я вже. Щоб на автобус встигнути.

Їхала додому, як на крилах летіла.

«Хоч би Евеліна швидше прийшла. Бо я ж не знаю навіть, де її шукати».

На щастя Евеліна прийшла наступного дня.

• Збирайся. Завтра їдемо.
• Куди?
• В село Гречане. Софія Григорівна чекає тебе.
• А хто така Софія Григорівна?
• Моя вчителька. Самотня і немічна. Не лякайся. Поки що обходиться без памперсів.

Евеліна непорозуміло дивилася на мене. Вона ніяк не могла оговтатися.

• Весна іде. Город садити треба. Хату мастити до Великодня. Ти не передумала?
• Я? Та я не передумала. Аби тільки Софія Григорівна погодилася.
• Погодиться. Я там буду з тобою. Будемо обидві лоба гріти.
• А твоя робота?
• Та що робота? Робота – не вовк, в ліс не втече. Візьму відпустку за свій рахунок.
• Скажи мені, як ти так швидко її знайшла?
• Місця треба знати.
• Ні, без жартів.
• А без жартів… Вважай, що тобі поталанило.
• Ну… Це ще хто зна. А раптом ми не сподобаємось одна одній.
• Сподобаєтесь. А зараз годі теревені правити. Ходімо зі мною. Поможеш мені.
• А що? – спитала трохи перелякано.
• Купимо тут все, що зможемо. Там шпателі всякі, щітки. Я й сама до ладу не знаю, що там треба, бо давно тим не займалася. Та нічого, розпитаємо у розумніших. Купимо, що зможемо. Не будемо надіятися, що там у селі все є.
• Ти думаєш…
• Думаю, думаю. І ти включай свою думалку, якщо чітко вирішила за щось братися. Бо з того треба починати. Ще можеш відмовитися. Бо потім буде якось незручно.