Я вийшла з кімнати, щоб пройти на кухню і приготувати собі каву. Вийшла – і остовпіла. У мене в коридорі внизу на вішаку сиділа жінка. Отакої! Де вона тут взялася? Ну так. Знову я не зачинила двері. От до чого доводить моя легковажність. Отак колись якийсь заброда – алкоголік винесе мій нехитрий скарб. Путнього у мене нема нічого, та на пляшку виміняти можна. Жінка сиділа зовсім спокійно і, побачивши мене, не ворухнулася. Навіть спроби не зробила встати і пояснити, як вона тут опинилася. Я отетеріла. Яка нахаба!
- Хто ви? – обурено я приступила до жінки.
- Я… людина. Була колись…
- Як ви тут опинилися?
- Не женіть мене. Я скоро піду. Відігріюся трохи і піду. Надворі холодно. Я зовсім задубіла.
- Як це не женіть? Ви нахабно вдерлися в мою квартиру і – не женіть!
- В квартиру я не вдиралася. Двері були відчинені – і я зайшла.
- Але ж це не ваша квартира.
- І не ваша. Ви її винаймаєте.
- Але ж я за неї гроші плачу.
- І я платила б. Як би мала гроші. Але я не маю ні грошей, ні квартири.
- То ви бомжиха?
- Можна й так сказати.
- Але ж для вас є якісь притулки.
- Це тільки на ніч. А вдень – іди, куди хочеш. А надворі мороз, то я…
Злість моя потрохи проходила. Мені стало жаль ту бідну жінку, скривджену чи долею, чи людьми. То що ж їй і справді? Замерзати?
- То ви, мабуть, їсти хочете?
- Та… мені б чаю. Гарячого.
Запрошувати некликану гостю на кухню у мене бажання не було. Бомжиха все-таки. Поставила перед нею табуретку, налила супу, поклала окраєць хліба. Потім зробила ще їй гарячого чаю. Вона їла мовчки. Видно, була таки голодна. Я не хотіла знати її історію, тому ні про що у неї не питала. Спитай – то чи скаже правду? Вибреше таке щось несусвітнє, що й купи не тримається. Аби тільки розжалобити. Ні, не треба. Мене це не обходить. Хоча кортіло, дуже кортіло знати.
- Дякую вам, – допивши чай, тихо сказала бомжиха. – Піду я вже. Відігрілася. Не ображайтеся.
І чомусь запекло, запекло у грудях. І куди піде та нещасна жінка? Ще збиралася їй сказати, щоб забула сюди дорогу і не сміла більше сюди приходити. Збиралася їй те сказати і не сказала. Нічого не сказала. Якщо придивитися, то та бомжиха була не така вже й погана, не така вже й запущена. Правильніше б сказати, була навіть гарна. І алкоголем від неї не несло. В її вимученому обличчі не було грубої п’яної розпусти. В її обличчі було навіть щось інтелігентне.
Жінка пішла. На ній було благеньке пальтечко. В такому й не диво замерзнути. І чому я не дала їй своє зимове пальто, що висить у мене без потреби? Їй у ньому було б тепліше. Мені було прикро. От… завжди так. Я готова була просити вибачення, якщо я чогось не зробила, а могла зробити. Надмірні жалощі чи мій дурний характер? Так чи інакше, а таке зі мною трапляється. І все це гнітило мене, не давало мені спокою, позбавляло сну. Я все думала та й думала про ту бомжиху. Ото ще мана якась! Причепилася! Чиясь же вона дочка, мати чи сестра врешті-решт. Жила ж вона досі серед людей. То до чого тут я? Ну чому я мушу про неї думати? Не мушу. Але… думаю.
Минув тиждень, а може й більше – і моя бомжиха знову до мене завітала. О, Господи! Ще тільки того мені бракувало! Та що вже?..
«Але ж я думала про неї. Весь цей час думала. То чого ж тепер? Виходить, добре, що завітала?»
Отакий суперечливий маю характер.
- Вибачайте. Я знову зайшла до вас… Не пошкодуйте для мене склянку гарячого чаю. Я так замерзла. Пробачте.
Цього разу я вже покликала її на кухню. І мені здалося… А може не здалося… що їй на очі навернулися сльози. Може щось згадалося їй з її колишнього життя.
Я десь навіть зраділа, що вона зайшла. Тепер я нарешті зможу віддати їй своє зимове пальто, яке тільки місце в шафі займає.
Нагодувала її, ясна річ, чаєм напоїла. І знову ні про що у неї не питала. Пальто їй прийшлося. Наче на неї шите було. Між нами виникла наче якась приязнь. Однак я не хотіла, зумисне не хотіла розпитувати жінку про її колишнє життя і про те як вона дійшла до теперішнього стану. А сама вона не спішила мені щось розказувати. І правильно робила. Я б однак їй не повірила. Я так думаю, що не повірила б. Прощаючись, вона сказала:
- Ви не образитесь, якщо я ще колись до вас зайду? Коли дуже замерзну. Ні, я набридати не буду. Це вже в крайньому випадку. Коли вже мушу.
- Заходьте, заходьте, – люб’язно сказала я.
А потім картала себе, що так сказала. Ну навіщо принаджувати бомжів? Але ж… це людина! Людина, котрій зле! Котрій дуже зле. І я перестала собі докоряти. Нічого не сталося. Подумаєш! Напоїла бомжиху чаєм! Не об’їла ж вона мене. А якби зі мною таке сталося? Ні, зі мною таке статися не могло б, а, власне, чому б не могло? Бо я така правильна і безгрішна? Ой-ой-ой!.. Ну, досить про те. Досить… Але ж… Я навіть не знаю її імені. А втім, хіба це має значення, як її звати? Софія, Марія чи ще якось. Має значення тільки її біда. Десь там у грудях точив мене маленький хробачок. Попри все, таки хотілося знати, що з нею сталося. Та разом з тим не хотілося вислуховувати ще одну «легенду» чи примітивну брехню. Я мало вірила, що ця жінка розказала б правду.
«А може таки розказала б? То й що? Чим я їй зможу зарадити? Раптом зможу? Ні, не думаю».
Отак я терзала себе, шматувала і сердилася сама на себе. Завжди я у щось влипну, а потім сама ж від того страждаю.
Потім моєї бомжихи щось довго не було. Я вже подумала: чи не занедужала часом? А якщо занедужала? То що? Ну чому це мене має обходити? Мусить, а певно, що мусить. Хоч я й не знала, чому…
«А якщо занедужала… То де б вона могла полежати? Куди викликати лікаря?»
Людина викинута за межі людської спільноти… Ні, я так більше не можу! Не можу! І що? Всіх бомжів не порятуєш. Всіх – ні. Та… хоча б одну… Та я навіть не знала, де її шукати.
Вона з’явилася якось під вечір. Худа, бліда, схорована. Навдивовижу я зраділа, побачивши її. Ледве не обняла. Отакої! Цу-цу, дурна.
А вона і справді хворіла. Я не втрималася і спитала:
- То де ж ви… Лежали?
- Могли б і не питати. Знайома двірничка дозволила в підвалі перележати. Я їй часом допомагаю сніг відгортати, то вона й дозволила. Та й то боялася, щоб я часом не вмерла. Не за мене переживала, а за свій підвал: щоб не мати неприємностей з поліцією. Тягали б потім. Але я не вмерла. Бачите? Ось я, жива! А що обезсиліла – то нічого. Бог не захотів моєї смерті – то й живу… Тільки для чого – того не знаю.
Я глянула на її ноги – і ледве не скрикнула. Її шкарбуни, інакше те взуття годі було назвати, всі були мокрі. З них просто-таки витікала вода.
- Роззувайтеся, – сказала я.
- Ой, пробачте. Я вам тут насвинячила. Я мала б подумати…
- Не в тому річ. У такій взувачці… знову можна злягти.
Наші розміри взуття співпали. На щастя.
- Я зараз…
Теплі шкарпетки, теплі чоботи. Старомодні, та головне – сухі.
- Клопоту вам зі мною…
- Ви хоч би сказали як вас звати.
- Евеліна.
- Гарне ім’я.
- Якби ще й доля добра.
- Кажуть, що ім’я якось впливає на нашу долю.
- Не вірте. То неправда. На нашу долю впливають обставини, люди і ми самі.
- Ну, а я Ірина.
- Отак! Нарешті познайомилися.
Мені було жаль її відпускати. Було вже темно, і до наших жител підбирався мороз. І куди вона піде? У свій холодний підвал! У свій ще б пак! Вона ж і підвалу свого не має…
На цей час мені виповнилося сорок два роки. Не сказати б, що старість, але й не молодість. Принаймні, не перша. Евеліна була десь приблизно мого віку. Принаймні, так виглядало. Непомітно ми з нею перейшли на ти. Бо як могло бути інакше? Я вже більше не картала себе, що заприятелювала з бомжихою. Та й бомжихою було якось не зручно її називати. Навіть подумки. А як? Безхатько? Може. Але суті це не міняє. Що бомж, що безхатько – те ж саме. Але безхатько наче делікатніше, не так образливо. Я намагалася привести її до пристойного вигляду. Помиту і одягнену в мій одяг (одягом я щедро поділилася), я повела її в перукарню.
- А для чого? – дивувалася Евеліна.
- Щоб люди від тебе не шарахалися, і щоб ти не боялася сама на себе глянути в дзеркало. Подивися на жінок. Жодна з них не хоче виглядати лахудрою.
- Тільки я лахудра. Так?
- От я й хочу…
- Скажи, Ірино… Чому ти ніколи не питаєш, як я дійшла до такого життя? Невже не цікаво?
- Цікаво – то не те слово. Воно сюди не підходить. А не питаю через те, що люди, вибач, твого стану найчастіше правди не кажуть, а починають вигадувати всякі «легенди», які часто купи не тримаються. От я й не питаю, щоб не змушувати тебе щось вигадувати.
- А я б не вигадувала.
- Подумай сама: хіба це врешті-решт так важливо, як ти дійшла до такого життя? Головне – як з того вийти.
Евеліна зітхнула.
- А як вийти? Головне – ніде жити. А хіба можна зараз навіть людині, котра працює, придбати квартиру? Та звичайна проста людина за все своє життя не збере стільки грошей.
- То правда. Тому я й сама живу на найманій квартирі.
- Виходить, що і ти безхатько?
- Виходить. Але я думаю, а ти не хочеш думати.
- А що ж тут думати?
- Знаєш, Евеліно… Я з часом хочу переїхати на село.
- На село? У тебе на селі є якась родина?
- У тому то й біда, що нема.
- І що ж ти там робитимеш на селі?
- Найперше доглядатиму самотню стареньку бабусю. А ще… Робитиму все те, що на селі роблять. Я ж росла на селі.
- О, бачиш, яка ти розумна. А я до такого й не додумалася. А потім ти успадкуєш хату тієї бабусі так?
- Ну… Але я ще мушу попрацювати до пенсії.
- А потім так може статися, що на той час тебе й саму треба буде доглядати. Пробач. Я так сказала…
- Ти все правильно сказала. Як воно буде – того не знає ніхто. Людина мислить, а Бог креслить. Але для тебе, так мені здається, це був би правильний вихід. Це, звичайно, труд. І труд нелегкий. Але задаром нічого не дістається. А якщо дістається, то…
- Я зрозуміла. То це мишоловка.
- От-от. А так… звариш бабусі борщику – то й сама поїсиш. Хіба ж не вихід? Як на мене, то дуже добрий вихід. Тільки зарання треба визначитись чи ти на таке згідна. Бо можливо треба буде лежачу доглядати. І не один рік. А не кожен таке може.
- Я так думаю, що нема такої роботи, на яку б я не погодилася.
- Тоді… будемо думати.