Лихо до людей підкрадається несподівано, не попереджаючи про свою з’яву. Так і у них. Надія потрапила в автодорожну катастрофу. Була в тяжкому стані, але лікарі запевняли, що її вдасться з  того витягнути. Отут Андрій вперше глянув на ко та по-іншому: це було те, що Надія любила.

– Що, коте? Сумуєш за господинею? І я сумую. Дового ми ще будемо сумувати, аж доки вона вийде з того. Добре, що жива. Отакі у нас, коте, невеселі діла. Мусимо миритися з тобою та й чекати нашу господиню.

Андрій міг би заприсягтися, що кіт розумів все, що той йому казав. Його розумні котячі очі дивилися на Андрія і були повні великого людського смутку.

Ходив до Надії в лікарню, і вона кожного разу питала в нього про кота.

«У неї болить, а вона про кота пам’ятає», – думав Андрій. Думав без злості, бо вже й сам поступово став прив’язуватися до  отого маленького розумного створіння.

«Приручив мене той кіт чи що? – Сміявся сам з себе Андрій, хоч їм з котом не до сміху було. – Нас поєднує наш смуток».

– Ти ж йому там їсти давай, – просила Надія.

– Та даю я йому їсти, не хвилюйся.

– Я знаю, що ти його не любиш, але гладть його хоч інколи. Бо доки я прийду, то він здичіє зовсім.

– Та гладжу я його, гладжу. І розмовляю з ним.

– І про що ж ви з ним розмовляєте?

– Про що ж ми можемо розмовляти? Про тебе, ясна річ. Ми з Біланом подружилися. Ти не повіриш, але я вже якось до нього звик. Словом, уявляєш, той нахаба мене приручив. І як це йому вдалося – сам не знаю.

– Як би я хотіла його побачити, – мрійно сказала Надія. І Андрій подумав…

– А що? Вона вже в загальній палаті. Треба буде якомь його їй принести. Тимпаче, щоо лікар якось сказав:

– Ви знаєте, вашій дружині бракує емоцій. Таких, щоб зворушили її, додали настрою до життя. Ви приходите – то прекрасно. Але потрібно ще шось. Діти, внуки. Я не знаю. Треба якось зрушити її емоції.

Діти і внуки були далеко. Залишався тільки кіт. І Андрій зважився. Якось він сказав котові:

– Підеш зі мною. Провідаєш нашу господиню. Вона за тобою скучила.

Андрій був певний, що Білан його зрозумів.

– Понесу його на руках. Як Надія носила. До торби він не звик. Та й ганебно якось: такого розумного кота – і в торбу. А що, я к втече? Він же до моїх рук також не дуже звик. Що тоді скаже Надія? Вона ж не повірить мені. Скаже, що зумисне кота випустив. І що я їй доведу?

Однак вирішив ризикнути. А що робити?

Кіт сприйняв їхню мандрівку, як належалося. Не пручався, не пробував утекти, наче і справді щось розумів. Цікавао роззирався довкола і нічого не боявся, навіть собак, що гордо крокували на прогулянку зі своїми господарями.

« Правду казала Надія: розумний кіт. Аж дивно. Я такого й подумати не міг».

Ось і лікарня. Прийшли. Все було б добре, та на зустріч їм ішла сувора жінка в білому халаті.

– Куди ви? – Блиснула сердито очима.

– Дружина у мене тут лежить.

– В палату? З котом? Не пущу. Тут лікарня, мужчина, а не звіринець.

– Лікар сказав, що моїй дружині потрібен сплеск емоцій. Розумієте…А вона того кота дуже любить.

– Лікар? Який лікар міг таке сказати?

– Ні, про кота він не говорив, але…

– Якщо не говорив, то нема чого з котом пертися. Збожеволіти можна!

Чи то була лікарка, чи медсестра, та вона пішла собі, на останок ще раз зміряла кота і його господаря презирливим поглядом.

– Ну що нам робити, Білане? –  Андрій трохи розгубився. Кіт уважно дивився на свого господаря.

– А-а, спробуємо ще. Може, та видра вже нас не побачить. Ходімо.

І вони прошмигнули у ліфт. У ліфті кіт занепокоївся. Та Андрій заспокійливо погладив його. На щастя, подорож в ліфті тривала недовго.

Ось і палата. Андрій відхилив двері і тихо сказав:

– Ну, Біланчику, іди. Там твоя господиня.

Кіт зупинився на порозі, постояв трохи і повагом увійшов у палату. Жінки уважно дивилися на двері. Що таке? Двері відчинилися і ніхто не заходить. І тут увійшов… Кіт! Надія дрімала. Її розбудив сміх жінок і захоплені вигуки:

– Кіт!

– І який красень!

– Киць-киць!

– Тихо, дівчата, а то ми його злякаємо.

– До кого ти прийшов, котику?

Кіт зупинився посеред палати і уважно роздивлявся довкола. Нестерпно тхнуло ліками. Кіт аж чхнув.

– Будь здоровий, – засміялися жінки. Надія розплющила очі. Їй цікаво стало, що так розвеселило її співпалатниць. І тут вона побачила свого Білана. Її здивуванню не було меж.

– Біланчику, звідкіля ти тут взявся? Як ти мене знайшов? Дівчата, то мій кіт.

На голос господині кіт зреагував миттєво. Всі побачили: обличчя, ні, не морда, а обличчя кота оссяло таке щастя, що, здавалося, він ось-ось засміється і заговорить. На очі жінкам навернулися сльози. Коли в палату уввійшов усміхгнений Андрій, Білан вже був у Надії на ліжку, і шаслива Надія гладила його і горнула до себе. Це була зустріч двох люблячих істот. На щастя в палаті не було котоненависників. Білан всім приніс крихітку радості, навіть тим, у кого вдома кота не було.

– Прийду додому – і неодмінно заведу собі котика. Це ж так гарно, коли тебе любить така маленька віддана істота.

Андрієві було дуже важко їх розлучити. Він ніяк не міг забрати Білана.

– Біланчику, іди, котику, додому. Бо, як хтось надійде, то нам всім дістанеться. Іди, мій хороший, додому. Ая вже тут довго не затримаюся. Я постараюся скоренько поправитися, щоб мене виписали.

Андрій жалівся жінкам.

– Ну як ти тут не будеш ревнувати? Самі бачите: вся увага котові. А на мене – ноль емоцій.

Надія посміхалася, а на очах у неї були сльози.

 

Андрій зз Біланом  поверталися додому. Кіт муркотів у нього на плечі. Андрій посміхався, як колись Надія, і гладив свого улубленця.

– Ми з тобою молодці, Біланчику. Тепер наша господиня скоро поправиться.

 

Лікар ще з порога побачив усміхнене Надіїне обличчя. Її очі світилися радісю. Жінка зовсім по іншому дивилася на світ.

– До вас вчора хтось приходив?

– Так. До мене вчора приходив мій кіт.

– Ось як…

Лікар непорозуміло глянува на жінку.

«Може вона свого чоловіка так називає?»

– Чоловік ваш приходив?

– І чоловік також. Але, уявіть собі, він приніс мого кота.

І очі жінки засяяли усміхом.

– Розумний.

– Так, мій кіт дужд.е розумний.

– Ну… Зп.а кота не знаю, але чоловік у вас дуже розумний. Психолог. Добре придумав. Думаю, що через тиждень я вас вже випишу.