Кіт сидів біля смітника і несамовито гриз кістку. Думаю, що не тому він її так заповзято гриз, що вона була така дуже смачна. Просто кіт був дуже голодний. Чоловік і жінка стояли неподалік і стежили за котом. Жінка зітхнула:
– Голодний…
– Але морда яка! Нахабна і самовпевнена. Такий вижеве навіть на смітнику.
– Без людської доброти… Хто зна… Який розкішний кіт, – замилувалася жінка.
– Розкішний! Де ти тут розкіш побачила? Брудний, як сажотрус.
– Бо білий. То нічого. Його можна помити. Уявляєш, яким він стане красенем, як його помити?
– Уявляю. Тільки хто став би мити бездомного кота?
– Я! Я хочу взяти його собі.
– Собі? Отого бездомного замазуру?
– Кажу ж тобі: його можна помити. А кіт розкішний. Близький до породистого. А може й породистий.
Жінка нахилилася і покликала:
– Киць-киць!
– Хіба ж він знає людську мову? Хто і коли його кликав?
– Нічого. Навчиься. Це розумний кіт.
– А ти вже й розум його визначила? Цікаво, по чому.
– Це по очах видно. Він слухає і дивиться на тебе: намагається зрозуміти, що йому кажуть.
– А ти вже й в очі йому заглянула?
– Заглянула. Слухай, а чого ти так вороже налаштувався до того кота? Що він тобі зробив?
– Та нічого він мені не зробив. Просто я не люблю занедбаних котів
– Занедбаних! Не його у тому вина, що він занедбаний.
– Якщо ти так хочеш кота, то можеш сообі на базарі породистого, доглянутого купити. Там їх до вибору і до кольору.
– То не те. Розумієш?.. Не те. Базарні породисті коти якісь… Панські, розманіжені чи що. У них в очах нема отієї іскорки, відданості, прив’язаності. Наче ми їм щось винні. Мовляв, купили – то доглядайте мене. А мені хочеться порятувати хоч одну котячу душу.
– Кажуть, що у котів нема душі.
– То неправда. От у людини не завжди є душа. У декого її немає.
Жінка підійшла ближче і нахилилася до кота.
– Підеш до мене? Ну… Киць-киць! Немаю чим тебе пригостити. То може й краще. Бо заманути тебе ковбасою – нехитра штука. А так, без ковбаси, сама тільки приязнь. Ну то як? Підеш до мене? Підеш. Я знаю, що підеш. Ти повірив мені. Ти зрозумів, що я кривди тобі не заподію. Прада, котику? Правда, розумнику?
Кіт наполохано нашорошився, але агресії не виявляв. Може на нього вплинув лагідний голос жінки і її щира інтонація. Кажуть, що тварини дуже це відчувають..
– Обережно. Бо як подряпає тебе така потвора, то біди не оберешся.
– Нічого не подряпає. Правда, котику, не подряпаєш? Ну навіщо б ти мав мене дряпати?
Вона вже тримала кота на руках, а він ще недовірливо придивлявся, дослухався і принюхувався. Від жінки пахло домом, але котик ще того запаху не знав.
– Не бійся, котику. Не бійся, Біланчику. Я тобі кривди не зроблю.
– А ти вже й ім’я йому придумала?
– А що? По-моєму, гарне ім’я – Білан.
– А по-моєму, йому більше підійшло б Замазура.
Кіт вже збирався вмостити голову на плече жінки, а може й задрімати, та ще перед тим сердито зашипів на чоловіка.
– Ти дивися., морда. Ще й шипить.
– А це його реакція на твою агресію.
– Ну, не знаю, як там щодо агресії, але я так думаю, що ми з твоїм котом в одній квартирі не вживемося.
Жінка протрактувала це як жарт і засміялася.
– Тоді тобі доведеться йти в готель, бо кота в готель не приймуть. У нього нема паспорта.
Чоловік жарт не сприйняв і насурмонився.
– Якщо тобі кіт миліший за чоловіка… Щож, будеш жити з котом.
Жінка на раз посерйознішала.
– Андрію, що з тобою сьогодні? Що на тебе найшло?
– То я у тебе мав би спитати. Що у тебе за котячі пристрасті? Для клімаксу ще наче ранувато.
– До чого тут клімакс? Я завжди любила котів. Хіба ж ти того не знав? А цей кіт чомусь мені дуже сподобався.
– Про мене, заводь хоч крокодила. Тільки до мене зі своїми крокодилячими проблемами не звертайся.
– Добре. Не буду.
Кіт вже солодко спав на плечі своєї господині. Що снилося йому? Може та кістка, знайдена на смітнику, яку він так і не догриз. Кіт спав і тихо муркотів. Це був вияв особливої приязні.
– Бачиш, він мене відразу признав.
– А на мене зашипів, каналья!
– Андрію, не можна так. Цеж нестерпно.
– То й не терпи. Хто тебе заставляє?
– Ще бракувало, щоб ми із-за кота посварилися.
– Ти, видно, того тільки й хотіла.
– Я сварку не починала. Ти почав. І кіт тут ні до т чого. Це тільки приключка.
Вони йшли по вулиці. Кіт дрімав на плечі жінки. Брудний білий кіт на ошатній кашеміровій одяганці елегантної жінки. Чоловік був насурмонений, а жінка дивилася на кота і посміхалася. І це ще більше дратувало чоловіка.
– Всю куртку собі вимастиш з тим сажотрусом.
– Нічого. Виперу.
– Не вмієш берегти гарні речі. І купувати шкода.
– То й не купуй.
Жінка не хотіла сердитися. Вона дивилася на свого Білана і посміхалася. І, здавалося, через ту її посмішку не могла проникнути чоловікова злість.
– Нічого, котику. Я тебе помию – і будеш ти у нас біленький. Правдва?
Чоловіка це дратувало неймовірно.
«Що за вибрики? Ну чому вона розмовляє з котом, як з дитиною? Геть чисто здуріла кубіта!»
Після ретельного миття кіт і справді став білим. Лише чорні шкарпетки, чорна краватка і кінчик хвостика.
– Який цікавий окрас, – не помічаючи злості свого чоловіка, захоплювалася своєю знахідкою Надія. – І чого природа тільки не вигадає. Це ж треба! Ну чого ти і досі сурмонишся? Подивися, який він гарний. Ну просто красень. Хоч на виставку. Правда, Біланчику?
Кіт повернув голову.
– І до імені свого він вже звик. Я ж казала, що це розумнийц кіт.
Андрій і не глянув на того красеня. А що на нього дивитися? Кіт як кіт. Помила – і став білий. То й що? Всеодно – бомж.
«Колись викину, як жінки не буде – та й по всьому. У, як сердито на мене дивиться. Наче вміє читати думки. Як тигр. Дай йому волю – то так і кинеться. У, морда!»
Та якось мусив миритися і з котом, і з жічиними витрибеньками. Якщо вона вже ткак хоче того кота, то нехай собі має. А він ні разу його так і не погладив. Вони з котом обмінювалися неприязними поглядами – от і все. Так і приживалися. Мирне співіснування. То й за те розумний кіт нехай дякує.