Власне… далі вже можна й не писати. Настя жила собі у тітки в мирі і спокої. Тітка тішилася, що її старість буде доглянута, і сумувала, що у Настуні життя так невдало склалося. Бавилася з Оленкою, називала її своєю внучкою. Навіть сватачі вже Настуні траплялися. Та вона скрушно хитала головою. Заміж її і бубликом не заманиш. Настя журилася, де б їй на роботу влаштуватися. Оленка ще маленька, але з часом треба щось думати.

• Може б ти на які курси пішла, – радила тітка. – тепер багато таких, що йдуть на якісь курси. Ти, либонь, до шиття мала хист. То займися шиттям.
• Ой, пізнувато вже мені вчитися, та, мабуть, доведеться.

Миколина мати невдовзі й померла. Все Настю кликала.

• Ну де Настя? Ну чого вона так довго не йде?

А потім померла, тихо, наче заснула.

Марина народила недоношену дівчинку, котра тут-таки й померла. Марині її навіть не показали.

• Не простила мені Мати Божа мій тяжкий гріх, –  плакала Марина. Хтось жалів її, хтось судив, а хтось журно хитав головою:
• Так їй на роду написано. Були Корчаківни, дівки на все село та й минулися.

Миколу Марина і на поріг не пускала.

• Ото раніше треба було, – ущипливо зауважували декотрі.
• Не судімо її, люди. Її вже Бог осудив.

Марина на ті людські пересуди не зважала. У неї горе велике: нема її донечки. Нема їй для кого жити.

А Микола все ще бігав по селі, все ще баламутив. Та для молодих дівчат він уже був застарий. Вони собі кепкували з нього. А до старших його якось не дуже тягнуло. Та все ж рятувався у вдовиць. Як котра, то й нагодує смачно, ще й чарку наллє. Чи згадував Настю? В ряди-годи згадував. Бо ні з ким йому так добре не було, як з нею. Ніяк не міг зрозуміти, чого вона поїхала. Жили б собі. Та що вже тепер?.. отупів, розповнів, облисів і в решті-решт повернувся до Марусі, котра від нього народила сина. Так і жили, не вінчані, не розписані. Та Маруся була рада хоч так.

Хур! Хур! Хур! Хурчить веретено життя. Прядися, ниточко, тоненька, рівна і міцна. Бо як обірветься ниточка, то й людське життя зійде нанівець. Це вже як кому доля віку напряде. Бо ми що? Все це не нами заведено…