Марина оклигала. Голова ще боліла, був, очевидно, струс мозку, але вже шкандибала по хаті та у двір виходила. До криниці Варка її не пускала, аби чого недоброго не надумала. Часто плакала. Варка по господарству їй допомагала, але з розрадою не лізла. Якось, коли Варці набридли Маринині сльози, вона сказала:

• Чого плачеш? Настю шкода? Чому ж ти її раніше не пошкодувала, коли вона тут жила? Наробила біди, а тепер плачеш? Чому ж тепер з Миколою не сходитеся? Сходьтеся та й живіть. Настя тобі місце звільнила.
• Не можу.
• Чому не можеш? Коли Настя була тут, тоді могла, а тепер не можеш? Іди, доглядай його лежачу матір. Настя ж доглядала. Совість прокинулася? Та яка там совість! Твоя совість – твій живіт. Бач, як рознесло.
• Варко, як ти можеш? Я й так покарана.
• Я все можу. Село гуде позаочі, а я кажу все, що думаю.

Марина знала про тітку в Херсоні. Вона відразу здогадалася, куди поїхала Настя. Та вона про те нікому не скаже. Тим паче Миколі. Нехай шукає. А може й шукати не буде…

«Я нікому не скажу, де Настуня. Хіба колись сама до неї приїду. Ні, не приїду. Навіщо себе дурити? Що я їй скажу? Ні, ніколи не приїду. І ти до села не приїдеш, сестричко. Знаю, що не приїдеш. Отже… я тебе вже ніколи не побачу».

І знову сльози.

Микола сам пішов на міліцію і заявив, що його жінка зникла. З маленькою дитиною. Так йому товариші нарадили.

• А то ще подумають, що ти її вбив. Нехай шукають.
• Нехай шукають, – тихо сказав Микола.

В міліції все у нього детально розпитали, змусили щось писати, щось підписувати. Словом, краще до них не потрапляти.

• В чому була вдягана?
• Та дітьча мати знає, в чому вона була одягнена. Мене ж не було вдома.

Все мусив розказувати. Хоча дільничний і сам все те знав, бо жив тут-таки в селі.

• І куди вона могла піти чи поїхати?
• Не знаю.
• Навіть приблизно не знаєте?
• Навіть приблизно не знаю. Бо якби знав, то до вас не прийшов би, а поїхав би за нею.
• А її сестра може щось знати?
• Не думаю.
• Добре. Будемо шукати. Головне нам знати, що вона жива, що ви її не…
• А ви й таке могли подумати?
• Доки ми її не знайдемо, ми всяке можемо думати. Всяке буває. Нажаль.
• А ви мені скажете де вона, коли знайдете?
• Не думаю, що вам це треба знати.
• Як же не треба? Вона ж моя жінка.
• А ви раніше того не знали?

Пішов Микола. Був сердитий на Настю, що завдала йому стільки мороки.

• Мабуть, треба заявити, – тихо сказала Даруся Іванові. – ніхто ж не знає. Тільки ми.
• Для чого заявляти? Щоб її знайшли і повернули? Чи щоб Микола за нею поїхав? Що вона потім про нас подумає? Довірилася нам, а ми…
• Ні, заявити треба. Нехай її знайдуть, нехай переконаються, що вона жива. А Миколі нехай не кажуть.
• Ага, так вони тебе і послухають.
• Мусять послухати, бо інакше ми їм не скажемо, де Настуня. Нехай шукають. А врешті-решт хто для них Микола? Баламут. І всі те знають.

Так і зробили. Сказали, де Настю шукати. Їм подякували, що полегшили їм пошук. Миколі обіцяли не казати.