Думала, думала Настуня – і придумала. Вона поїде звідси. Поїде назовсім. Куди – вона вже знала. У Херсон до тітки поїде. Тітка стара, дітей у неї нема. От Настя стане їй за дитину, догляне її старість. Тітка не відмовить. Вона любила Настуню ще маленькою. Все казала Настуниній матері:

• Віддай Настуню мені. У тебе дві доньки, а у мене жодної.

«Добре. З тим вирішено. Тепер треба якось речі зібрати. Не поїду ж я гола. Та й дитина… як же ж так зробити, щоб ніхто не помітив? Та й до станції треба якось добратися».

Вона вже не плакала. Образа випекла їй всі сльози. Вона тільки думала, як здійснити свій намір і щоб ніхто їй не завадив. Було найтяжче вдавати, що нічого не трапилося. Особливо перед Миколою. Правда й те, що він тепер не дуже до неї приглядався, але був їй такий осоружний, що не могла на нього дивитися. Важко було розмовляти з ним, подавати обід, вечерю. Коли ночував вдома, то Настя під якимсь приводом йшла спати до іншої кімнати. Потихеньку складала речі. Дві валізи були вже набиті.

• І це ж найнеобхідніше. Як ми любимо обростати всяким мотлохом. За кордоном такого нема. А ми любимо. Щоб все у нас було. І те, що треба, і те, чого може й зовсім не треба. Ото вже любимо. З хатнього дріб’язку нічого не беру. Нехай сестра має та мене згадує.

Сама над собою сміялася. Їй було легше усвідомити, що все те вона лишає своїй сестрі. Складала, складала. Мусила ті валізи кудись ховати. Ніхто не мав здогадатися про її задум.

Викроїла хвильку, щоб зайти до Дарусі. Це теж була її давня товаришка. Вона й Оленку хрестила. От до Дарусі, до куми своєї, Настуня й пішла.

• Боже мій! Настуню! Що там у тебе? – так зустріла її товаришка. – та на тобі лиця нема.
• Таке буває не від добра. Сама знаєш.
• Але ж гризтися тобі не можна. Ти ж Оленку годуєш.
• Гризтися… хіба хочеш? Мусиш.
• А Оленка що?
• Плаче, погано спить. Що Оленка?..
• То що там у тебе?
• Прийшла у вас з Іванком рятунку шукати.
• Не лякай. Кажи.

Розказала все без утайки. І, як не дивно, не плакала.

• І що ти вирішила?
• Їхати звідси вирішила.
• Боже мій! Куди ж ти з такою маленькою дитиною?
• А як жити з таким чоловіком?
• То теж правда.
• Маю я місце. Але ніхто про те не має знати. Тільки ви з Іваном. Нехай Бог Боронить, щоб хтось здогадався. Тоді мені кінець. Жити з Миколою я більше не зможу. Сама розумієш. Все. А від вас ось що. Нехай твій Іванко викотить свою «Волгу» та й заїде до мене за валізами. А я ще складу. Мені йдеться, щоб вдома не бачили, що я складаюся. Все це треба відправити багажем в Херсон до моєї тітки. А потім і нас з Оленкою завезти на станцію. От і все.
• Та він те зробить. Чому ж ні?
• І щоб нікому. Христом-Богом прошу. Святим небом заклинаю, щоб нікому. Марина про тітку знає. Може й додумається. Та все-таки сподіваюся, що Миколі вона не скаже. Та й навіщо їй, щоб Микола їхав у Херсон за мною? Я їй звільнила місце. Нехай іде та й господарює.
• Як все це страшно і сумно. Та чи ти добре подумала, Насте?
• А що я ще могла б придумати? Жити з Миколою, маючи такий камінь на душі?.. Мати рідну сестру перед очима… ні, це мені не під силу. Не зможу я. Буду якось серед чужих людей. Люди – скрізь люди. А що без чоловіка… то не я перша, не я остання. Дякую Богу, що дав мені тверезий розум про все подумати.

Забрав Іван її валізи. Ще щось доскладала. Ще забрав. Ніхто й не похопився. Миколі байдуже та й ніколи йому за гульками, а свекруха вже зовсім злягла. Легше Насті стало, як Іван здав її речі в багаж. А завтра й вони з Оленкою поїдуть. Виїдуть перед вечером. Аби тільки Миколу на цей час не наднесло. Тоді будуть крики і сварки. А може й до бійки дійде. А того не хотілося б. та Микола саме вивіявся. І по всьому видно, що з нічлігом. Не питала, куди йде і по що. Була рада, що пішов. А з нічлігом – то ще краще: пізніше похопиться.

• Ну, Оленочко, з Богом!

До свекрухи попрощатися не зайшла. Для чого стару тривожити? Для чого їй щось казати? Для чого зайві плачі? Нехай потім самі розбираються. Взяла сяких-таких харчів на дорогу, все, що треба дитині. Решту там купить. Не їдуть же вони в пустелю. Добре, що мала трохи прихованих весільних грошей. Хресна дала. Так і сказала:

• Ці гроші до гуртових не клади. Сховай. А раптом колись знадобляться.

От і знадобилися. Як у воду дивилася. Щоб Настуня тепер робила?

• О,вже й Іван сигналить. Під’їхав на своїй «Волзі». Міг би й не сигналити. Пощо зайву увагу привертати? Та йому що? Новенька «Волга». Щойно купили. Тішиться чоловік. Нехай всі бачать.

Вийшла з хати. Як там у пісні співається?.. «Прощай, село моє рідне».

• А таки прощай. Бо я вже сюди ніколи не приїду. Хіба може Оленка колись. Як захоче. Та чи захоче? Вона ж нічого не буде пам’ятати. Буде рости в іншому місті, серед інших людей. Вона приживеться, а я… дай, Боже, щоб і я прижилась. Але марно на те сподіватися.

І навернулися сльози.

• Ну-ну, – скомандувала собі. – не розкисати.

Перехрестилася і вийшла.

 

Розпашілий і роз’ятрений Микола ускочив до Марини в хату. Дверима хрясьнув так,що аж шибки на вікнах забряжчали.

• Де Настя? – гукнув з порога, аж Марина злякалася і зблідла.
• Настя? А де ж Настя?
• Я тебе питаю, бо ти знаєш, куди вона могла завіятися.
• Не знаю, – заплакала Марина. – може пішла до кого. Ти у сусідів питав?
• Не питав. І нема чого питати. З речами і з дитиною. До кого вона могла піти? Вона вдома не ночувала.
• Не ночувала? А ти?
• І я не ночував.
• А де ж ти був?
• Не твоє діло. Хто ти мені така, щоб мене допитувати? Мене жінка ніколи не питала. А ти… де я був, то я знаю. А от куди поділась Настя? Отого я не знаю. Невже і ти не знаєш?

Марина ридала.

• Не реви. То ти і справді не знаєш, куди вона могла завіятися?
• Не знаю. Сестричка моя безталанна! Може її вже й на світі нема.
• Є вона на світі. Не скімли. Олену з собою забрала. І всі речі, свої і Оленчині. А покійникам речі не потрібні. І як вона так вправилася? Коли вона склалася? Мати каже, що нічого не помітила. Та що та стара карга могла помітити? Глуха, сліпа, і розум ледве жевріє. А тепер-от зовсім злягла.
• Ой, Миколо, то ми з тобою Настуню до того довели. То я, проклята! А вона, мучениця, терпіла, терпіла, та й терпець їй урвався. Ще добре, якщо жива. Ми з тобою обікрали її щастя.
• Що там ми обікрали? Вистачало і їй, і тобі. То бабський норов такий: мені все, і не дай Бог ще комусь. Жила собі, як всі живуть. Чого їй бракувало?
• Чоловіка їй бракувало. Щоб любив її. То ми винні, Миколо, – ридала Марина. – я проклята! Краще б мене в труну поклали, ніж з тобою в ліжко.
• В ліжко зі мною ніхто тебе не клав. Сама лягла.
• А я, дурна, тішилася, що доскочила такого щастя. Любила! А що та любов крадена – байдуже. Ще й у кого крадена! У рідної сестри! Нема мені прощі! Нема!
• Та замовкни ти! Не вий! Збирайся та й ходімо до мене. Там будеш жити.
• У тебе? Та ніколи на світі! Спати на сестриних подушках! Боже мій!
• Свої подушки візьми. Що? Не маєш?
• Настя повернеться – що я їй скажу?
• Не повернеться Настя. Тільки куди вона могла завіятися? Ще й з дитиною. Збирайся.
• Не піду я . Сказала вже.
• Вона не піде! У мене мати лежача. Вже навіть про себе не встає. До кімнати не можна зайти – такий сморід. Що я з нею буду робити?
• Роби що хочеш. Це твоя мати. Треба було мою сестру шанувати, а не волочитися.

Микола підійшов до Марини і з усієї сили ударив її по голові. Жінка на таке не могла сподіватися. А якби й сподівалася, то що? То була слабка жінка, до того ще й вагітна. Вона безтямно кліпнула очима, упала навзнак і знепритомніла.

«Отуди к бісу! – опам’ятався Микола. – чи не вбив? У мене ж кулак, як молот. Ні, дихає…»

Бризнув на неї водою. Відкрила очі.

• Миколо,за що ти мене? А наша дитина?
• Дитини ще нема.
• Так буде. Ірод ти окаянний! Знати тебе більше не хочу! Іди звідси!

Все те кажучи, Марина все ще лежала на землі. Їй здавалося, що вона вже ніколи не встане. І не жаль було ні себе, ні дитини, що мала народитися. Тільки Настуню було жаль. Скільки ж то їй, бідній, довелося пережити, щоб на таке зважитися. З маленькою дитиною! А вона, Марина, непрощенна грішниця, в той час… нестерпно боліла голова. Заплющувалися очі. Свідомість була на межі. У животі товклася налякана дитина. Над Мариною стояв Микола з кухлем води.

• Вставай. Чуєш? Вставай. Збирайся та й ходім.
• Я вже, здається, прийшла.
• Куди прийшла?
• На той світ.
• Не морочи мені голову. Вставай.
• Чекай. Я бачу Божу Матір. Вона суворо дивиться на мене. Чекай. Вона щось каже. Ти не чуєш?

«Я нікого, – каже, – не карала. Я за всіх заступалася. А тебе покараю. Ти не побачиш своєї дитини».

Мати Божа! Царице небесна! Змилуйся! То я грішна. А дитя моє невинне. Хоча… воно зачате у гріху.

Микола зрозумів, що їй вже немає сенсу щось казати. Підняв її, поклав на ліжко, а сам пішов до дверей, потім вернувся, став перед ліжком навколішки.

• Прости мені, Мариночко, прости. Отямся, прийди до пам’яті. В ім’я нашої дитини…

Марина мовчала, і Микола не знав, чи чує вона його. Потім розплющила очі, безтямно глянула на нього.

• Насті нема. Це я вбила Настю, – вимовила самими губами.
• Мариночко, ніхто Настю не вбивав. Вона жива. Вона просто кудись поїхала. Я знайду її і привезу. А зараз… я мушу йти. Там у мене мати хвора. А ти засни. Я зараз до тебе когось покличу.

Найближче жила Варка. Довелося зайти до неї. Мусив зайти. Був принишклий і якийсь ошелешений. Варка його ще таким не бачила.

• Варко, хотів тебе просити. Більше нема кого. Зайди до Марини. Побудь з нею хоч якийсь час.
• А що? Їй вже пора? Перейми?
• Не знаю. Та наче ні. Просто… я трохи погарячкував. Розумієш?
• Ні. Не розумію. Як це погарячкував?
• Розумієш… ну… я її вдарив. Тепер їй зле.
• Вдарив? Марину? Вагітну?
• Так вийшло. Я був сам не свій. Настя зникла.
• Як це зникла? Може ти її вбив?
• Ти що,Варко! За кого ти мене маєш?
• А може ти також був сам не свій. Хто тебе знає. Був сам не свій, а сторч головою у воду не кинувся. То де ж Настя?
• Не знаю. Вона зібрала свої речі, тільки свої і дитячі, взяла малу і кудись… пішла чи поїхала. Не знаю. А в мене мати хвора. Лежача. Її обійти треба. Вона одним подихом Настю кличе. Настя її гляділа. А тепер…
• Он воно що! Тобі не жінка потрібна, а служниця. Щоб твою матір доглядала. Жінку для зальотів ти собі знайдеш. То дурня. А от зі служницею важче. Безсовісна Настя, скажу тобі. Не могла вже й свекруху з собою забрати.
• Ну що ти таке кажеш! Настя… я ж люблю її. А що гульнув часом, то що ж тут такого?
• Зовсім нічого. Подумаєш. Пів села байстрюків – що ж тут такого?
• Ще й малу забрала.
• Та начхати тобі на малу, і тим паче на Настю.
• Ну що ти таке кажеш! Я люблю Оленку. Воно таке миле. Посміхається, рученята тягне. А Настя… я думав, що вона, коли чутки до неї дійдуть, сварку мені влаштує. На таке я сподівався. А вона от що втяла. А головне: я не уявляю, де її шукати.
• То й добре, що не уявляєш. Молодець Настя. А ти злочинець. В кайдани тебе треба та й у тюрму.
• За те, Варко, не судять.
• І даремно не судять. Мали б судити.
• Ну подумаєш! Коханку завів! Біда велика!
• А якби так Настя?
• Ну… Настя жінка.
• Ага! Чоловікові можна, а жінці ні.
• Так здавен заведено.
• А хто ж це таке завів? Ясна річ, чоловіки. А жінки що? Терплять. Бо дурепи. А Настя молодець. Добре. Іди вже. Піду я до Марини. Хоча вона сучка, і нема їй прощі. Але я піду. Бо вона вагітна. Побуду з нею. А може їй лікаря треба?
• Думаю, що ні. З нею просто треба побути. Розрадити її, може чаєм чи молоком напоїти. А ще дробині їсти дати. Та головне – розрадити.
• Розрадити! На таке не сподівайся. Не знайдеться у мене для неї доброго слова. Таке придумати! Чоловіка у рідної сестри відбити! І хоч би було що відбивати. А то плюнути гидко.
• Ну-ну, ти вже так мене не гани. Не такий я вже завалящий.
• Толку з твоєї вроди, коли ти гнилий з середини. Ну, йди вже. А то так спішив, аж сів.

І пішов Микола до своєї хворої матері, до своєї хати, що стала раптом пусткою. Не пахло тут ні смачним сніданком, ні обідом, ревли недоєні корови, кудкудакали зачинені кури, кричали качки, гуси, розносили свою кучу свині. Нема Насті…