А восени Настуня і розродилася. Дівчинку народила. Ото втіхи було. Тішилася Настя, і стара тішилася, що дожила. Тільки Микола ходив, як у воду опущений.
- Бабське царство! Вже не могла народити сина!
- Хіба ж це від мене залежить? – плакала Настя. – Що Бог дав, те й народилося.
- Що Бог дав! Бог тут ні до чого. Ваше відьомське кодло все знає, що і як робити. Ти просто не хотіла сина. Соромно хлопам в очі дивитися і горілку виставляти. Скажуть, що недолугий.
- Зате твоя Маруся сина народила. В лозах, видно, сини робляться.
- А ти Марусю не займай, – озвірів Микола і вже намірився був Настю вдарити, та похопився і не вдарив.
Переплакала Настя та й нічого. Треба жити далі. Знала, що плакати не можна. Бо ж і дитина плакатиме. А то й молоко може пропасти. Та й що це дасть? Миколу не зміниш. Треба було думати про хрестини. Послала Миколу до Марини. Було дивно, що вона так і не приходила. Настя хотіла, щоб Марина була за куму. Так годилося. Бо ж таки рідна сестра. Ходив Микола. Відмовилася Марина. Сказала, що нездужає.
«Вже ж таки так нездужає, що не може прийти? – журилася Настя. – Я таки винна. Треба було звідатися. Може і справді щось серйозне».
Питала в Миколи, як вона та що з нею. Та Микола, як той дундук, нічого толком не розказав.
- Трошки оклигаю – та й піду, – сказала сама собі Настя.
Та й таки вибралася. Оленку на матір лишила. Ще сусідську дівчинку покликала. Обидві впораються. Та й пішла.
Ось і рідні ворота, і перелаз. Давно вона вже тут не була, на своєму подвір’ї, у своїй хаті. Аж захвилювалася, аж у скронях запульсувало.
«Таки своє. Що там не кажіть».
На подвір’ї не відчувалося запустіння, скрізь була чистота і порядок. Не виглядало, що сестра нездужає.
«Значить, справа не в тому. А в чому тоді? Образитися наче нізащо було. Ну, побачу».
Увійшла в хату. Марина сиділа біля вікна і щось шила. Підняла голову і здивовано глянула на Настю. В очах майнув переляк. Чи Насті так здалося? Мабуть, що здалося.
- Доброго дня, сестричко. Як маєшся?
- Доброго здоров’я. Нічого, Богу дякувати. Проходь та сідай.
- А ти наче й не рада, що я прийшла.
- Чому ж не рада? Дуже навіть рада.
- Щось ти, сестро, дуже горда стала. Забула, як ми з тобою з одної миски їли, з одного кухля пили.
- Та чим би мала гордитися? Та й не забула я нічого.
- То чому ж не заходиш?
- Та все якось…
- І на Оленку мою не зайшла подивитися, і Оленці бути за хресну відмовилася. Воно ж не годиться від хреста відмовлятися.
- Та якось мені не вийшло.
- Ну… не вийшло – то не вийшло… А виглядаєш ти… якась наче змінена.
- Та я… нічого.
- Щось не дуже радо ти мене зустрічаєш. Чи образилася за щось?
- Чом би не радо? Та й ображатися не маю за що. Це ти щось придумала.
- То хоч каву постав. Горілки не п’ю.
- А каву хіба тобі можна?
- Слабеньку.
Коли Марина встала, тут тільки Настя побачила, що її сестричка вагітна. Це була новина. Воно б може годилося промовчати, приховати свій подив, та Настя не могла. Вони ж були сестри.
- Я бачу, ти при надії? Що ж, помагай, Боже, в добрий час.
Марина спаленіла, опустила очі.
- Завидки взяли. Іншим можна, а я що, гірша?
- А зі сватанням як? Батько дитини… не сватає?
Марина жаром пойнялася.
- Ні, не сватає.
- Я не питаю, хто він.
- І не треба.
- Що ж… якщо ти так вирішила…
Щирої розмови не вийшло. Настуня ніяк не могла збагнути, що сталося, що між ними пробігло. Адже раніше… та що було раніше… та що було раніше, про те можна тепер тільки згадувати. Кинула погляд на вішак.
- О, а що тут Миколин шалик робить?
- Забув мабуть. Заходив якось та й забув.
- Розтяпа. Яким був, таким і зостався.
Попрощалися, як і зустрілися, без особливої приязні.
Пішла Настя. Та зустріч породила якусь загадку. А розгадки не було. Задумалася і навіть не почула, що хтось її кличе.
- Насте! Насте!
Нарешті оглянулася.
- Варко, це ти?
- Та ж я, ніхто інший. А я кличу, кличу, а ти мов і не чуєш.
- Задумалася так, що і справді не чула.
Варка, сусідка її, з якою гарно колись коліжанили. Варка зітхнула і скрушно похитала головою.
- Є над чим думати.
- Та наче нічого особливого.
- Ще б не особливе! У Марини була?
- Та ж у Марини. Щось давно не заходила, то я вирішила… хоч у мене і зовсім часу обмаль. Дитина ж.
- І як там Марина?
- Та ніби нічого.
- Я чула, що вона при надії?
- Так. Чекає дитину. Що ж, як собі надумала. Чого ти на мене так дивишся?
- Та я от думаю… ти, Насте, або сліпа, або дурна, або вдаєш, що нічого не знаєш.
- А що я мала б знати?
- Та дещо мала б знати. Ну хоча б те, що твій Микола живе з Мариною.
- Як живе?
- Дуже просто. Як всі живуть. Доросла, знаєш, як це.
- А ти, Варко, часом нічого не плутаєш?
- Нічогісінько. Ти, певно, Миколі сказала, що підеш до Марини?
- Сказала. А що? Не треба було казати?
- От якби не сказала, то могла б тут його побачити. Кожного дня він тут. Може й ночує, коли – того не знаю, той не буду брехати.
- Варко, це не вигадка чиясь?
- Ні, Настуню, не вигадка. Нажаль. Якби сама не бачила, то дурно б не пашталакала. Все село вже те знає. Одна ти, бідна, не знаєш.
- Бо на колодки не ходжу. Ніколи мені. То всі новини повз мене пролітають.
- Та й хто ж тобі до очей таке скаже? То тільки я спромоглася.
- Добре, що спромоглася. Таке треба знати. Як кажуть, горе – знати, а ще гірше – не знати. То що ж робити, Варко?
- Вернутися і обірвати Марині всі патли. Я б не подивилася на її живіт.
- Ні, Варко, ні. Я того робити не буду.
- Ну і дурна.
- Сама подумай: що це змінить? Хіба Микола знову буде мене любити? Не буде. Ні, тут треба щось інше. Добре. Я подумаю.