І почалося порання. Миття, прання, шиття – як і годиться перед весіллям.

• У нас і родини такої нема, – журилася Настя.
• Чому нема? Дядько Семен, тітка Вірка, тітка Ганна.
• Та й усе. Ти у мене найближча родина, – обняла сестру. – найближча, найкраща і найрідніша.
• А тітку з Херсона кликати будемо?
• Тітку Степаниду? Не знаю. Стара вона вже. Не приїде.
• Приїде чи не приїде, а кликати треба. Старі люди амбітні. Це ж таки мамина рідна сестра.
• То покличемо і її.

 

На сватанні Микола таки знову увернув.

• А я й не знаю… Може треба було краще Марину сватати.

Староста став його припам’ятовувати.

• Ти, Миколо, хоч сьогодні не баламуть. Стримайся трохи.

Настя хоч і образилася, та вдала, що прийняла це як жарт. Не дуже дотепний і розумний, але жарт.

 

Весілля було хоч і не бідне, але й не дуже гучне. Воно й не дивно: нема батьків. Люди і так дивувалися:

• Дві дівчини, а такий лад усьому дають.
• Що ви хочете? Господарські дівчата. Добра невістка з Насті буде.

Марина, ясна річ, була за дружку, вона і співала, і танцювала – любо було на неї дивитися. Та личко її було сумне. Уста сміялися, а очі сумно дивилися на світ.

• Втомилася, – казали ті, хто на її смуток увагу звернув. А що сльози були на очах, ніхто не дивувався. Сестру заміж видає.
• То ж обидві змалечку були як нерозлийвода.
• Тепер зостанеться сама.
• Недалекий світ, бігатимуть одна до другої.
• Нічого. Ще хтось і її посватає.
• А чого б не посватав? Дівка гарна, роботяща, не гуляща, з лиця хоч води напийся.
• Тільки аби хтось путній посватав.
• А то вже таке, голубко, що кому на роду написано. Ще дівчина щойно народилася, а вже її доля у вікно заглядає.
• Он той, наш молодий, хіба ж путній? Баламут.
• Та може вже всядеться трохи.
• Ой! Всядеться! Чим горщик накипів, тим і смердіти буде.
• Тихо будьте. А то ще почує хто.
• Той що, що почує? Я йому й до очей можу те сказати. Марусю звів? Звів. Дитина без батька росте.
• Я її тут бачила. Сумна та заплакана. Прийшла подивитися, як милий жениться.
• Добре, що дитину не принесла.

Отак судили-рядили жінки, а весілля гуло собі. А Микола улучивши хвилину, шепнув Марині:

• Ой, Марино, шкодую, що я таки тебе не засватав. Були б ми з тобою…

На дівчину, як хтось окропом линув. Та й нічого. Дружкувала далі. Бо що мала робити?

 

А по весіллі зібрала Настя подушки, перину, у свою скриню переклала щось і з маминої скрині. Вклала на віз скриньку з посудом, вивела корову та й поїхала невісткувати. Марина просила, щоб взяла ще двоє поросят – не захотіла.

• У Миколи того добра вистачає. А ти годуй, – засміялася. – А як прийде час, то й ми скористаємося.

Прощаючись, плакали обидві. Бо таки жили душа в душу.

• Ти ж приходь, сестричко. Розрадиш мене, коли що.
• У тебе тепер твоя розрада під боком – Микола.

А коли вже Настя пішла, Марина дала сльозам волю. Тепер їй можна плакати, доки всіх сліз не виплаче. Ніхто не втішатиме, ніхто не спитає, чого вона плаче.

• І навіщо мені тепер та велика хата на дві половини, корова, четверо поросят, виводки курей, качок, індиків?..

Вчилася жити сама. Потихеньку стала забувати, що вона дівка. Нікуди не йшла, гляділа господарки. Раз чи два забігала до Насті. У неї все добре. А чого їй? Якось зайшов Микола. Начебто щось допомогти. Допомоги від нього не треба було ніякої. Сама раду давала. Обняв її, поцілував – і незчулася, як розтанула в його обіймах і стала його здобиччю. І було їй так гарно, що й не спам’яталася, хто вона сама і хто такий Микола. Розімкнули обійми – тоді…

• Що ми наробили! – жахнулася.
• Болить моє серце за тобою, моя лебідочко. Треба було тебе сватати.
• Що вже тепер?..
• Не проганяй мене, моя квіточко. Дозволь хоч інколи…
• Ні, Миколо, ні. А сама так і мліла в його обіймах.
• Чому ні? Якщо вже ми з тобою згрішили, то вже однаково: гріхом більше, гріхом менше. То я завтра прийду, моя ясочко?

Не сказала «приходь» і забракло сил сказати щоб не приходив. Потім плакала, а разом з тим не мала сил ховати чи проганяти той щасливий усміх.

• Я грішниця, я злочинниця, – казала собі і радісно посміхалася, згадуючи, як їй добре було в його обіймах, як солодко. За ту єдину мить з коханим вона згодна була терпіти найтяжчу покуту, аби тільки ще хоч раз пригорнутися до нього, аби зазнати тієї солодкої втіхи.

 

І звикла чи змирилася, чи просто махнула рукою і на гріх, і на покаяння, і на покуту. Була тільки любов.

«Нехай буде, що буде. Микола любить мене, і я люблю його. А Настя? А що Настя? Так їй судилося. Коли Микола її посватав, я ледве з розуму не зійшла. І що? Нічого. А Маруся лишилася з дитиною? Хто про неї думав? Ніхто. То чому я маю про когось думати?»

Розуміла, що щось тут не так, що вона чинить зле. Розуміла і не хотіла того розуміти, не хотіла чи не могла зупинитися. Та до Насті не йшла. Не сміла.

«Якось недобре, – думала. – Треба піти. А як піти? Як їй в очі глянути?»

І не йшла.

 

А що Настя? А Настя тим часом невісткувала собі. Свекруха була добра до неї, любила її, як рідну дочку. Слабувала. А коли їй було дуже зле, тоді казала:

• Добре, Настуню, що мій Микола тебе вибрав. Тепер я спокійно можу вмирати. Знаю, що Микола буде і ситий, і доглянутий. Аби тільки не баламутив. Такий вже клятий характер у мого сина. І батько таким не був, і я дому трималася, а він… баламут та й годі.
• Нічого. З роками минеться. У всіх минається.
• Може я вже і вмерла б, – мурмотіла стара. – Тат дуже хотіла б онучатко своє побачити. Це ж така втіха. Таке маленство, а вже людина. Дочекатися б…
• Живіть, мамо. Не треба про смерть. Хай їй грець! Саме час жити в добрі та в теплі.
• Ото ти добре сказала. Та слабну я з кожним днем. Сила кудись дівається. Робити нічого не можу. Всю роботу на тебе скинула.
• На те невістки до хати приходять, – посміхнулася Настя.
• Чи довго тобі ще ходити, моя дитино?
• Думаю, ще до осені дотягну.
• Аби Бог дав щасливо. Ти, дитино, нічого тяжкого не піднімай. Роботи тяжкої не роби.
• А хто ж, мамо, буде робити? Микола все більше не в дома. Коли по потребі, а коли й без потреби. Баламут, мамо. Нічого більше не скажеш.
• І я не можу.
• Та ви що? Ви вже своє відробили. Сестра щось не приходить. Ото мене гризе. І я не маю як вирватися. Що вона там?
• Та не дивуйся. Теж господарка чимала. Все на неї одну. Клопочеться.
• Воно так. Але раніше якось таки заходила. А зараз голови не вкаже.
• Прийде, дитино. Або Миколу пошли, нехай звідається.
• Таки треба буде послати.