• Буду, мамо, я женитися, – сказав якось Микола матері.
• Надумав таки? – зраділа стара. – ну і слава Богу. Пора, сину. Давно пора. Котру ж приведеш мені у невістки?
• Та Корчаківну.
• Котру?
• Ще сам не знаю.
• Обидві славні. Котру візьмеш, то я рада буду. Тільки-от… Марусю шкода. Звів ти дівку. Гріх за неї матимеш.
• Хіба ж одну звів? Тільки на других не виявилося, а та не встереглася. Ет, одним гріхом менше, одним більше – хіба то важить? Я собі часом думаю: і навіщо Бог тих дівчат створив? Та ще й вродою їх не обділив. Така спокуса! То як ти тут не згрішиш?
• Баламут ти, сину. Безбожний баламут. Я тебе такого не вчила. От Маруся хвалилася, що на твоє весілля дитину тобі принесе. Який встид!
• Встид – не дим, очі не виїсть. Не принесе, мамо. Це вона тільки так каже.

 

Та й зайшов якось Микола на досвітки до Корчаківен. Дівчата з такого немало подивувалися. Бо знали Миколину вдачу.

• А що, дівчата, – сказав Микола, привітавшись, – чи вродили у вас сього року гарбузи?
• Та якийсь завалящий знайдеться.
• Тобі один чи два?
• Ото гостроязикі!
• А тобі такі не до смаку? То чого ж тоді прийшов? Поглумитися? Не вийде, парубче. Топчи собі інші стежки для такого.
• Та ні, дівчата. Боронь Боже! У мене наміри чесні. А що, мої хороші, якби я котрусь з вас посватав?
• А ти спробуй – то й знатимеш.
• І спробую.
• Котру ж?
• Та от… не знаю. Посватаю Настуню – за Мариною буде шкода. Посватаю Марину – за Настунею буду журитися.
• А ти обох сватай.
• Та я б і посватав обох. Тільки ж у нас так не звичайно.
• Шкода, що ти не турецький султан. Їм можна.
• Я й сам шкодую. От тим султанам розкіш: і жінки, і наложниці. Рай!
• Баламут ти, Миколо. Справжнісінький баламут. У тебе й прізвище якесь чудернацьке. Ну що то за прізвище? Джига!
• Звичайне українське прізвище. Хіба ж не знаєте пісню?

І заспівав, ще й ногою притопнув:

Ой, Джигуне, Джигуне!

Який ти ледащо.

Ведуть тебе до пана,

Сам не знаєш защо.

• Ото про мене пісня.

Сміялися дівчата.

• Ну-ну, не смійтеся. З посміху люди бувають.

Весело і гарно їм досвіткувалося, та довелося нагадати парубкові, що вони завтра зраненька в поле збираються. Мусив іти. Господарські дівчата довго з парубками не пристоюють – робота.

«Котру ж все-таки сватати? – думав Микола, додому йдучи. – Обидві гарні, хоч зовсім різні».

Так і спати ліг, не розгадавши тієї загадки. І приснилися йому обидві Корчаківни. Снилося, начебто він з обома шлюб брав. Хтось начебто його соромив, а він казав:

• Яке ваше діло? Я їх обох люблю.

І всі докірливо хитали головами. Прокинувся, сплюнув:

• І насниться таке! Дурня якась. І не пив же вчора. І все-таки котру сватати? Настуня – як вогонь. Аж страшно, щоб не обпектися, а Марина – як троянда ніжна, як лагідний вітер у спеку. А очі у душу дивляться. Так би й випили її всю. Але ж… посватаю, певно, Настуню. А там… там видно буде. Може колись… потім…

І сам себе присоромив.

• Ні, та баламутська вдача ніколи з мене не вивітриться. Шкода труду. Тоді може не женитися? Ні, треба. Таки вже пора. І матері треба помочі, бо вже зовсім нездужає. Та й Корчаківни. Їх так просто не візьмеш. Ні одну, ні другу. Ет, що там довго думати? Посватаю Настю.

Та й занадився ходити до дівчат. Сидять утрьох та й жартують собі. А парубок то одну обніме, то другу поцілує. Настуня насувом на нього дивиться. А Марина, як жар горить. Вона б і вступилася з хати, так же ж нікуди.

• То котру ж мені все-таки сватати.

Сміються дівчата. А Настуня каже:

• А мені шкода, що у нас ще третьої нема. Тоді ти мав би ще більше клопоту.

Сміявся Микола, сміялися дівчата. І Марина сміялася, хоча їй не до сміху  було. Так їй в саму душу парубок запав, що не було рятунку. Та мовчала. Нічого й Настуні не казала. Це вперше у неї від сестри таємниця була. Та мусила критися, бо не знала, котру парубок посватає. Не могла ж вона сестрі стежку переходити.

«А може й жодну не посватає. Це ж такий баламут. Он Маруся дитину від нього привела, а йому й байдуже. Ой, Миколо, Миколо, якби ти знав… Та я з тобою і без весілля… і про сором би забула. Ні-ні. Того казати не можна. І думати не можна. Треба чекати».

 

Якогось вечора сказав:

• Таки прийду сватати Настуню. Готуйся, дівко. В неділю старости прийдуть.

Мала б радіти за сестру Марина а їй чомусь не раділося. Вийшла в садок, лишивши молодих на самоті, а сама вже плакала, аж стара яблуня гілля схилила, щоби її розрадити. Та хіба ж у такому розрадиш?

Рипнули двері. Либонь, пішов…

• Маринко, – покликала Настя. – Де ти там?
• Я тут.

Голос змінений, як не її.

• Ходи вже до хати. Чого ти там?

Прийшла і скоренько лягла, щоб сестра нічого не зауважила. А Настуня таки щось постерегла.

• Що з тобою? Ти наче не рада?
• Рада. Дуже рада. Просто у мене голова розболілася.
• Я знаю. То від його тютюну. Скажу, щоб у хаті так не смалив. А то дихати нічим. О, як вийду за нього, я свої порядки заведу. Нехай начувається.

Та й засміялася, щасливо, дзвінко, розвеснено.

• Ой, Маринко, самій не віриться. Як воно буде? Стільки клопоту. Це ж і весілля. А завтра ми з тобою заглянемо у мамину скриню: що там мама для нас приготувала. Розділимо все на двох.
• Ой, Настуню… Хоч усе собі забери. Мені нічого не треба.
• Овва! Не треба! Це так здається. Ще й тебе хтось посватає.
• Не посватає. Будь хоч ти щаслива.
• Ой, сестричко! А я таки щаслива. Хоча… трохи страшно, щоб той баламут не передумав. З ним треба триматися. Хоч і засватає, в лози я з ним не піду. Нехай чекає до вінця.

« А я пішла б. І без вінця,  – розпачливо думала Марина. – Мабуть, я велика грішниця. І на сповіді такого не розкажеш».