Професор Вернигора зустрів свого гостя, як і належало: просто і гідно. За кермом старенького «Москвича» сиділа Афіна, зосереджена і серйозна.

– Як? Іноземного гостя зустрічали на своєму старому «Москвичі»? – дивувалися потім на кафедрі.

– А що я мав робити? З такої нагоди мав би купувати нове авто? Таке не входило в мої плани. Досить з мене того, що моя дружина купила мені новий спортивний костюм. З тим я вже змирився. На таку жертву пішов.

Та насправді купівлею нового спортивного костюма не обмежилися. Довелося виділити гроші на нові дорожки майже у всіх кімнатах, нові тюлі і штори.

– Це ж банкротство, – обурювався Северин. – Якщо до мене зачастять гості з-за кордону, то я стану жебраком.

– Мусиш, тату, потерпіти, – казала Афіна. – Це, якщо хочеш, державна справа.

– До чого тут держава?

– А так, тату, що ми не маємо права показувати перед іноземцями, як живуть насправді наші світочі науки.

– Дурниці! Як живу – так живу. Кого це має обходити?

– Ну, не скажи. Це дуже цікаво навіть нашим вітчизняним журналістам, не те, що за кордонним.

– А я тебе запевняю, що пану Доленку це зовсім не цікаво. Хіба він нових доріжок не бачив чи спортивного костюма? Його буде цікавити тільки Азалія. От побачиш.

– До речі, дасиш мені гроші. Я Азалію в перукарню поведу. Треба їй модну зачіску зробити.

– Нізащо! Нехай буде така, як є. Ніяких видумок.

– Тату, Азалія має бути схожа на сучасну дівчину, щоб її і справді важко було відрізнити.

Довелося погодитися і на зачіску, і на косметику. Тепер Азалія сиділа перед дзеркалом, милувалася собою і посміхалася.

– Афіна мене любить, професоре,  – казала вона.

– Звідки ти це знаєш?

– З її імпульсів. Людину ще можна одурити, а Азалію – ні. Людина чує лише слова, а я ще й імпульси вловлюю. Мене одурити практично неможливо.

– Це добре, Азалія. Але тобі ще багато треба удосконалюватися.

– Я знаю. Мені ще треба побороти в собі страх перед дощем. Ну чому я так боюся дощу? Ні, не тільки через свої суглоби. Я просто його панічно боюся.

– Нічого, з часом це пройде. У людей також є безліч недоліків. І з тим вони живуть все життя.

– Я хочу бути досконаліша за людину.

– Але ж, Азаліє, не забувай, що тебе створила людина.

– Ні, професоре, мене створили ви. А ви не просто людина. Ви – надлюдина, а це майже штучний інтелект.

Професор щиро посміхнувся: мудрує його Азалія. Ну що ж, нехай мудрує, нехай розвивається. Він, професор, нікому в тому не зізнається, що часом йому стає страшно, що Азалія, його Азалія, яку він створив, раптом колись може уявити собі, що вона вища і досконаліша за нього, професора Вернигору. І тоді… І тоді… Хто може передбачити, що буде тоді?

– Азаліє, до нас має приїхати дуже поважний гість. Він приїде з іншої країни.

– З Києва?

– Ні, Азаліє. Київ – це столиця нашої держави, це Україна. Бачиш, над чим тобі ще треба працювати.

– І що той гість?

– Той гість приїде, бо хоче побачити тебе. Він цікавиться тобою. Я тобі все це розказую, щоб ти знала, що себе треба поводити дуже пристойно.

– А хіба я що, не вмію себе тримати? Я на тій вашій конференції поводила себе дуже добре. Доки ви, професоре, не повели себе зі мною непристойно.

– Ну, Азаліє, давай не будемо про те. Я тобі вже пояснював, чому так сталося.

– А звідки я знаю, що і вашому гостеві не захочеться мене роздягнути?

– Думаю, що не захочеться. Це дуже поважний вчений.

– А хіба на тій вашій конференції сиділи самі невігласи?

– Не всі, Азаліє, не всі. Але було їх досить.

– А тепер буде один.

– Азаліє, я вже сказав: це буде поважний вчений. Іноземець. Треба, щоб ти йому сподобалася, то може й ми з тобою кудись поїдемо.

– Це було б добре, бо я ще нікуди не їздила.

– Це буде залежати від твоєї поведінки.

Професор трохи злукавив, але він вважав, що так треба. А потім картав себе: до чого він привчає Азалію? До лицемірства?

– А ми Афіну візьмемо з собою?

– Ще не знаю. Побачимо.

– Це буде залежати від її поведінки?

– Ну… Може. Не знаю.

– Я Афіні скажу, щоб вона себе добре поводила.

– Нічого не треба казати. Афіна і так те знає.

– Афіна знає, а я ні? Чому?

– Тепер і ти знаєш.