Азалія – це був і справді шедевр професора Северина Вернигори. Після конференції розповіді про незвичайну штучну дівчину розійшлися далеко за межі України. Адже на конференції були й іноземні делегації. До наукового центру надходило багато запитань. Дехто конче хотів побачити і професора Вернигору, і його роботесу. Та в науці, як і майже скрізь, також є свої недоброзичливці і своя конкуренція. І в ректораті, і на кафедрі не спішили репрезентувати винахід професора. Чому? Адже це неабиякий плюс для інституту. Але ж як можна славу, а ще може й якусь премію віддати тому старому дивакові? Він же ні з ким не поділиться. Категорично ні з ким.
– Старий вискочка, – казали одні.
– Дивак, – поблажливо посміхалися другі. – Має вже свою докторську. Чого йому ще?
– Ну, свербить творча жилка. Буває. То взяв би в співавтори якогось академіка. Ну хоча б нашого ректора. Тоді все пішло б зовсім по-іншому.
– Ну, Вернигора не візьме. Він каже, що йому в житті ніхто не допомагав. Всього добивався сам.
– Так. Професор Вернигора за справедливість. Каже, що він проти псевдонауки.
– То й сидітиме з боку. Не бачити йому відрядження за кордон, як своїх вух.
– Та й то правда, що такого ніяк за кордон посилати. Один його вигляд чого вартий. На ньому не костюм, а музейний експонат.
– Справа не в костюмі, – втрутився старий професор Крутко. – Який трудяга! Яка голова! Який розум! Чому ніхто з вас про те не говорить? Ніхто! Це ж глиба, величина! Який же він вискочка? Він все брав своїм трудом.
– Ну… В наш час розум без дипломатії нічого не значить. Скажімо, ректор дуже незадоволений, що пан Вернигора без його на те дозволу показав свою Азалію на конференції.
– Правильно зробив. Зате який фурор. Всі відразу це оцінили.
– Зате шеф аж кипів.
– Нехай трохи покипить. Це йому не зашкодить.
– Тс…
– А чого там? Такий застій, що аж нудно. Нічого ж не робиться. Азалія – це ж ковток свіжого повітря. А вони Северина навіть не заслухали. А тепер ще й бочку на нього котять. Бо у нас не люблять живої думки.
– А що там у них з Карпенком?
– Та нічого. Той мудрагель хотів присвоїти його винахід.
– Карпенко? Та ну!
– Він підбивав Азалію, щоб вона викрала у професора його креслення і розрахунки. А коли та відмовилася, став стверджувати, що вони разом з професором розробляли цей проект.
– Які дурниці. Хто йому повірить?
– Вернигора виносить це на вчену раду.
– Тепер Карпенко все заперечує.
– Северин має записи.
– Ну, тоді може розгорітися велика сварня.
– Та того Карпенка давно вже пора гнати з інституту.
– А навіщо? Такі теж потрібні. Вони творять фон.
– Фон для чого?
– Ну…
– Тихо. Северин іде.
Увійшов Северин Вернигора, спокійний, врівноважений, наче вся та катавасія була десь поза ним і його не стосувалася. Колеги досить стримано з ним привіталися. Тільки Крутко підійшов до професора і спитав:
– Як там поживає панна Азалія?
– Та нічого. Але маю з нею трохи мороки.
– Мороки? Якої?
– Перебирає часом від моєї Афіни те, чого не слід.
– Від вашої доньки?
– Так. Вона в мене буває трохи непередбачувана і непокірна. А Азалія від неї вчиться. А головне – їй це подобається.
– Треба виховувати.
– Кого?
– І одну, і другу.
– Афіну вже пізно, а Азалію важко. Афіна на неї негативно впливає.
– А як справи з поїздкою за кордон?
– Та поки що глухо. Маю багато запрошень, та наш ректор вперся – і ні в яку! І що робити – не знаю. І що він має проти мене – теж ніяк не доберу.
– А може сварка з Карпенком?
– Може.
– А піти в обхід ректора не пробували? Через Київ.
– Ще не пробував, але доведеться. Маю масу дзвінків і листів. І сам не знаю, як пояснити це закордонним колегам. Вони ж такого не можуть зрозуміти. Вони ж не живуть у нас. А ось одержав телеграму: до мене приїжджає професор Володимир Доленко з Калгарі. Українського походження. У нього цікавість до моєї Азалії. Така собі приватна поїздка, яку ніхто не може заборонити. Вони можуть собі таке дозволити, а ми – ні. І не тому, що нам бракує грошей, а тому, що нам ставлять палки в колеса. Михайло Петрович буде знову незадоволений. А що я можу зробити? Телеграфувати панові Доленку, щоб не приїжджав? Він би мене не зрозумів. Чи я мав би негайно тягнути його на вчену раду? І не подумаю. Поїздка приватна. І знову буду в немилості у ректора.
– Так. Я вам не заздрю. Завдала вам мороки та ваша дівчина.
– Зате яка радість бачити, як вона удосконалюється.
– Особливо в розмовах з вашою Афіною.
– Ну… Назбирує, дійсно, і мотлоху всякого. Та я думаю, що поступово все це відсіється. Зате її аналітичні здібності перевершують людські.
– Ну-ну. Я думаю, що ваша красуня ще не раз завдаватиме вам клопоту.
– Що ж, врешті-решт у тому сенс життя.